8 років тому

Діана

Я зраділа, що я не в групі з тим придурком.  Це значно покращило мій настрій. Коли я побачила що Христя з Нікою також в моїй групі, видихнула з полегшенням. 

— Діано, я так рада! — сказала Христя, підбігаючи до мене, — Тепер ми одна група і дивлячись на них, — вона махнула рукою на протилежну команду, — Можу сказати, що ми будемо кращі. 

Слова лились з Христі весь час, поки ми заходили до ігрової зали. Нашу групу завели в простору кімнату, де посередині стояв величезний дубовий стіл, а навколо нього біля стіни впорядковані коробки з іграми. Ми швидко повсідались за стіл і не встигла я як слід все роздивитись в кімнаті, як голос Вікторії, нашої вожатої, пролунав на всю кімнату.

— Які ви молодці, всі на своїх місцях, — беручи до рук волейбольний м’яч, сказала Вікторія, — М’яч у ваших руках означає те, що ви ділитесь інформацією про себе, наприклад… — Вікторія  кинула легкий волейбольний м’яч в руки напарнику.

—  Мені дев’ятнадцять і я обожнюю літо, — сказав відразу Влад.

— Слухайте уважно інформацію один про одного, бо після цього ви будете писати коротенькі приємні листи кожному за цим столом, а щоб знати, що написати людині треба хоч трішки знати її саму, — пояснювала Вікторія.

Ми стали в коло поруч зі столом і почали грати, я вражено слухала про людей. Найбільше мене здивувало те, що більшість старші за мене на рік або два, мені відразу стало ніяково від цього.

— Я Христя, і дуже-дуже сильно люблю спілкуватись з людьми.

«Так-так, вона така» думала я, поки вона не передала мені м’ячик. 

— Емм… Діана, мені дванадцять років, — сказала повільно, розчервонівшись.

Ненавиджу говорити про себе і тому назвати своє ім’я та вік — було єдиним, чим я готова поділитись з ними.

Ми пройшлись ще по колу і нарешті ця дурна гра закінчилась. 

Максим

 Гра з м’ячем тупо клас, давно я так не сміявся. Вони такі потішні, особливо Валера, який сказав що любить дрочити перед сном. Всі просто попадали, а вожата Альона стояла червоною як буряк.

— Тобто ти мені казав що любиш волейбол, але професійно займаєшся футболом вже два роки? Як так вийшло? — спитав Міша мене, коли ми йшли в їдальню.

— А так і вийшло, — намагався втекти від відповіді я, —  А ось і наш Бодічка, — зрадів, коли він відійшов від своєї групи, — Ну що там було у вас? 

— Та таке, грали в знайомство за допомогою м’яча та писали кожному побажання. Словом фігня якась.

— Агась, ми теж таке робили, — сказав Міша і сів разом з нами за стіл.

Очі мої шукали малявку і коли знайшли я був здивований тим, що з нею і її сусідками сиділи якісь два хлопці та активно щось говорили з усмішками на обличчі.

— Бодя, а то ще хто такі? — спитав я, киваючи на двох хлопців.

— А, то двоє братів. Я чесно мало шо про них пам’ятаю, один з них наче  боксом займається, — відповів Богдан та далі продовжив їсти. — Не бійся, твоя малявка, яку насправді звати Діана, відморозилась  від одного. — сказав Богдан  і швидко відвів погляд в тарілку.

—  Я і не боюсь, — збрехав і продовжив, — Мені просто вони не подобаються і все, а та.. я навіть і не помітив її. Сидить як та сіра миша за столом.

Насправді вона виділялась поміж інших. Було в ній щось таке, що притягувало мене наче магнітом, але знати хлопцям про це не варто.  

— Ну так, — сказав Богдан і переглянувся з Мішою. — Вона просто тебе морознула тоді в залі, от ти й бісишся.

Вони сміялись з мене, бо бачили що вона подобається мені. Я не витримав і сказав:

— Придурки, я її просто пожалів, за той випадок в їдальні, коли вона впала, — мій голос звучав точнісінько як в батька, коли він бреше матері. — Вона анітрохи мене не цікавить, — виплюнув я.

Я помітив цю недовіру з боку пацанів до моїх слів і мене це вибісило. Але я вирішив ніяк не коментувати та щоб розвіяти їх сумніви не придумав нічого кращого, ніж…

— Настя оно, гарненька така, мабуть, піду я… — сказав і рушив до дівчини, яка сиділа за столом навпроти та щось активно щебетала.

Не знаю навіщо я це зробив, але як почав то треба йти до кінця.

— Привіт, Насте?, чи не так? — спитав, підсідаючи до дівчини, яка сиділа вочевидь зі своєю подругою.

Я запам’ятав її ім’я, бо вона першою розповідала про себе під час гри в колі. 

— Емм так, а що?

— Хочеш сьогодні піти зі мною на танці? — поклавши руку на її стілець, запитав я. 

Діана

Краєм ока я помітила, що погляди усіх за столом прикуті до чогось в стороні. 

— Що? Куди ви всі так дивитесь? — спитала я і подивилась в той бік.

Це той придурок, що хотів познущатись з мене,  підсів до якоїсь дівчини. Добре, що він перемкнувся на когось іншого. А це означає, що він більше не підійде розпитувати моє ім’я і мені не доведеться терпіти його поруч з собою. 

—  Молодець! — сказала Христя на дії хлопця.

— І чому він молодець? — здивувалась я.

— Не побоявся підійти до дівчини та запросити її на танці. Хіба не хоробрий вчинок?

— Не бачу хоробрості, як на мене, то він просто занадто високої думки про себе та думає, що всі йому винні. Це не хоробрість, а дурість!

— Ти просто злишся, бо він не тебе запросив на танці, а її, — сказав раптом Андрій. Хлопець, який підсів раніше з братом і першим підійшов до нас познайомитись в тій ігровій кімнаті.

— Пху, — фиркнула я, — Він мене дратує своєю самозакоханістю та нахабністю. От і все.

— Ну-ну, — відповів хлопець. 

Обід закінчився і ми рушили на післяобідній відпочинок до своєї кімнати. Я зраділа, адже встигла скучити за своїм скетчбуком. Сусідки були зайняті клацанням в телефоні, тому я розпочала малювати малюнок зображений в їдальні. 

Якби я не хотіла, але перед очима поставав спогад мого падіння через порване взуття. Сміх придурків досі неприємно відлунював всередині. Один з них хотів додатково познущатись, розпитуючи моє ім’я. Добре, що він перемкнув свою увагу на іншу дівчинку і я зможу триматись якомога далі від нього.