8 років тому

Діана

Після мого падіння в їдальні  я довго не могла заснути, рука до блокнота не тягнулась. Порожня кімната, якби мені не хотілось зізнаватись, діяла на мене гнітюче. Спогад про батьків і мене маленьку, яку вони  тримають за руки на катку та при цьому гучно сміються, заколисував. Я витерла сльозу, яка встигла покотитись по щоці та врешті заснула.

Шурхіт в кімнаті змусив мене розплющити очі, біля інших ліжок стояли три невиразні силуети, один з яких мені був знайомий відучора. Маленька дівчинка з прямим чубчиком та синій сукні розгублено дивилась на всі боки, не знаючи що робити. Було видно, що вона вперше в літньому таборі.  А ось інша… Обличчя її видалось мені знайомим і як потім з’ясувалось за столом їдальні — не дарма.

— Це так класно! Ми з тобою з однієї школи, а потрапили в один літній табір, — з шаленою радістю в голосі, казала дівчина за столом, — Дивовижно! — жуючи, шматок відбивної, продовжила вона, — А в який клас ти ходиш?

— Шостий закінчила, а ти?

— О, то я на рік старша за тебе. 

Христя, так її звали, весь час говорила: про школу, про свій день народження. Її довге чорне волосся було заплетене двома резинками, а карі очі то збільшувались, то прижмурювались залежно від того, що вона говорила. 

Мені Христя подобалась, вона не розпитувала чому я така мовчазна.

— А ти, Ніко, не бійся, — промовила Христя сусідці по кімнаті, — Я буду тобі допомагати, точніше ми будемо, з Діаною, — підморгнувши мені, вона продовжила — Перший раз в літньому таборі дивовижний час, ти стільки всього нового дізнаєшся. 

— Спасибі, — тихо-тихо сказала Ніка. 

Ніка була такою маленькою, я не знаю як батьки відпустили її саму. Вона здається зовсім не пристосована до життя.  З думками про Ніку я вийшла з їдальні  та вирушила разом з новими подругами в інше місце.

— Доброго ранку! Сьогодні, діти мої, у вас  день знайомств, а зараз… — казав старенький дідусь на сцені.

Моя увага була прикута до сцени, на якій мали сказати плани на день, аж коли біля мене на стілець впав один з тих придурків, який сміявся з мене вчора. Так, я знаю, що місця вільні, але…

— Попереду також є три вільні місця, — шиплячи, кажу йому я. Він виглядав як і раніше, коли сміявся з мене. В темно синій футболці з незрозумілим принтом та дурнуватих шортах, — Може ви пересядете туди? 

— Нам і тут добре, правда пацани? — безсоромне обличчя  повернулось з запитанням до хлопців. Ті мовчки кивнули та повернули голови на сцену, — Я, до речі, Максим — сказав він, нахилившись до мого вуха. Ця ямочка на щоці та пильний погляд синіх очей, вже починав дратувати, тому я відхилилась до Христі. — А тебе як звати? 

У вухах зазвучав його сміх після мого падіння, а безсоромне самовдоволене обличчя роздратувало мене ще більше. Я вирішила ігнорувати його, абсолютно не бажаючи мати з такими як він справу. Голос зі сцени допоміг мені в цьому, просячи всіх сісти та помовчати. 

Весь час, поки ми слухали про наш план на сьогодні та хто з ким в команді (а команд буде дві), він сидів біля мене. Христя хоч і розважала мене, періодично штовхаючи в плече, коли справа стосувалася ігор та розваг. Але його присутність, дотик плеча до мого, приємний запах з одягу робило дивні речі зі мною. Одна з яких — я абсолютно не могла сконцентруватись на словах дідуся зі сцени. Тому коли ми вийшли із залу, я нічогісінького не знала що буде сьогодні.  

Максим

Дівчина так і не сказала свого імені, дідусь зі сцени не дав їй цього зробити. Нічого думав я, пізніше точно дізнаюсь як її звати. Після довгого і нудного монологу старого, ми рушили на вулицю, де мав відбутись розподіл на дві групи та знайомство з іншими вожатими. 

Вікторія винесла велику прозору кулю, в якій були, мабуть, наші імена.

— Ця куля, — мовила вона далі, — вміщує всі ваші імена. На кожну групу, а їх буде дві, у вас буде по одній помічниці та одному помічнику. Альона та Артем будуть набирати свою групу, а ми з Владом — свою. Ми по черзі будем тягнути імена з нашої кулі й таким чином розділяти вас на групи. Все ясно?

— Я чомусь думав, що ми самі будемо обирати, — сказав я на вухо Богдану.

— Я теж, але так навіть цікавіше.

Першими пішли крутити коло команда «А», я їх так називаю, бо імена вожатих починаються на «А»,  а в тих на «В», тому вони будуть “вешками”. 

— Максим Приходько, — голос Артема гучно пролунав до натовпу.

— О,  — сказав я, повернувшись до хлопців, — Піду я, сподіваюсь ви будете також у “вешках”.

Цей розподіл так довго відбувався, а все через дітей, які йшли до своїх вожатих, мов ті черепахи. Мій погляд весь час ковзав до малявки, яка стояла з подружками під палючим сонцем.  

— Діана Шумяцька, — сказав Влад, шукаючи в натовпі дівчину. 

І тут я побачив її. Малявка втомлено просувалась поміж інших дітей і стала відсторонено збоку своєї команди.  Те, що ми будемо по різні боки засмутило мене,  але кутики моїх губ  піднялись, адже я нарешті дізнався її ім’я.