8 років тому

Діана

Поки Вікторія зайшла в чергову кімнату, я пильно оглядала інших дітей. Всі вони стояли окремо один від одного, окрім двох дівчат, які хихотіли між собою. Ці двоє виглядали доросліше,  мабуть, за половину тут присутніх. Не встигла я роздивитись кожного як слід, коли з дверей вийшли ще троє хлопців. 

— Не засумували? — спитала грайливо Вікторія до натовпу дітей, — Це поки останні, які заїхали. На вечерю ви будете ходити в значно більшому складі.

— Наскільки більшому? — запитав хтось з натовпу.

— Вас буде тридцять шість, але ви не хвилюйтесь, скоріш за все ви будете ходити двома групами.

— А групи не будуть розділятись на дівчачу та хлопчачу? — спитав з блиском в очах з тільки що відчинених дверей хлопець.

— Не будуть.

Деякі хлопці схвально загули між собою. Я подивилась на того, хто це спитав і роздратувалась. З його синіх очей вилітали іскри, а обличчя перекосила ямочка на щоці. Знаю я таких… в мене є двоє в класі, тільки й роблять, що не дають дівчаткам спокою. Але він старший за моїх однокласників. Поки я гадала скільки йому років, опустивши очі додолу,  відчула пильний погляд на собі. Не бажаючи зустрічатись з кимось очима, я розчинилась в натовпі. 

Коли ми доходили до їдальні, веселий голос Вікторії знов пронизав повітря.

— Поки зупиніться тут.

Лише деякі почули та виконали прохання, решта ж продовжили йти та говорити між собою. Вікторії довелось ще тричі повторити, а для мене означало стояти п’ять хвилин і чекати поки всі не зупиняться. Першими, як не дивно, але зупинились ті три хлопці, і щоб не стояти поруч я відійшла за спину Вікторії. 

Ще тільки ранок, а мені вже хотілось зникнути. Все тут бісило: від яскравих стін, дорогущих меблів до людей, які оточували. Я не маю бути тут, це не моє життя. 

Здавалось пройшла вічність поки ми зайшли. 

Їдальня виявилась дуже великою, в голові відразу ж запаморочилось. Біло-сині кольори проносяться від підлоги до стелі, куди я підіймаю голову. Там намальовано велику хвилю, а з іншого боку видніється сонце і промені, які розходяться каскадом по всій стелі.

Це заворожує. 

Все вилітає з голови. Я можу думати лише про цей малюнок, який мені відразу ж хочеться спробувати повторити у своєму скетчбуку. Поки я роздивлялась всі вже повсідались за столи. Я беру порцію зі столу, де сидять троє хлопців, і ставлю на стіл поруч, який єдиний залишився вільним. Оскільки я нікого не знаю, думаю не гарно підсідати до незнайомих мені людей.

Як тільки я підношу виделку зі шматком сирника до рота на столі поруч проноситься сміх.

Максим

— І вона… — задихаючись від сміху, намагався дорозповісти історію Міша, — вона така каже: «Прям тут?». Ви б бачили її обличчя. 

Я прослухав Мішу через дівчину, яка сіла за стіл, що стояв поруч. Не міг відвести від неї погляд. Весь час, поки вона розглядала стелю, яка не була особливою, я бачив і краще. Але вона дивилась так захопливо, ніби це найкрасивіше місце на всій землі. Дівчина в жовтій сукні забрала їжу і сіла за стіл, заправляючи своє не дуже довге волосся за вуха.  Її сірі очі дивились прямо перед собою, наче в їдальні нікого не було.  Я намагався не дивитись так пильно і слухати хлопців, але погляд зрідка повертався до неї. Щось в ній зачепило мене. 

Поснідавши, ми піднялись зі столу і якраз в той момент перед нами в незвичайної дівчини щось трапилось зі взуттям. Вона спіткнулась та впала на бік. Її сукня задерлась, оголивши частину трусів,  і хлопці засміялись. 

Я усміхався, дивлячись як кумедно це виглядає. Але вона швидко встала, її щоки палали, а сірі очі іскрились злістю. Я  не вважаю себе високим у свої чотирнадцять, але вона прям дуже маленька. Вона подивилась на нас і я думав що зараз заплаче, як і всі маленькі дівчатка. Уявіть моє здивування, коли замість сліз вона  зняла порване взуття і пішла босоніж до виходу. 

— Це, мабуть, одна з  тих, хто потрапив сюди за кошти благодійників — сказав Богдан, перекинувши вкотре волосся назад. 

— Типу безплатно? — поцікавився я.

— Ні, з великою знижкою чи щось типу того, — відповів він,  — Я чув лиш уривки з розмови вожатих. 

«Значить бідна» подумав я і мені стало соромно за те, що я сміявся, коли її взуття порвалось. Вона певно не має грошей, щоб купити нове. Мої батьки давали мені все, але в школі мого міста були діти, не дуже багатих батьків. Я бачив як до них відносяться. Від думки, що до неї ставитимуться так само, неприємно занило в грудях. З бажанням познайомитись з нею і підтримати, я проходив цілий день, а перед сном прокручував в голові майбутній діалог. 

Сонячні промені освітили кімнату і я прокинувся. Оглянувши очима довкола, я побачив що хлопці ще спали. Обмазати їх зубною пастою, як торік в санаторії, видалось мені чудовим планом. Впоравшись, я ліг та став чекати поки вони прокинуться, щоб зняти їх реакцію. Уявивши, я засміявся, а щоб не розбудити їх — затис рот рукою. 

Мої думки швидко перемкнулися на ту дівчинку, ім’я якої я поки не знаю, але сьогодні точно дізнаюсь. Поки я розмірковував про неї, Богдан сів і став терти очі, а Міша повернувся до нас боком та з ледь розплющеним одним оком дивився що ми робимо. 

— Котра година? — сонно спитав Міша.

— Без двадцяти вісім.

— Богдане, в тебе щось на щоці, — сказав Міша, встаючи з ліжка.

— А в тебе на лобі, — позіхаючи відповів той.

Вони разом пішли до дзеркала і коли повернулись глянути на мене,  — я вже заливався сміхом, тримаючи камеру телефона в руках.

— Не смішно, — сказав Міша, насупивши брови.

— Ха-ха-ха, — я скрутився від сміху і звук пронісся за межі кімнати. Зрештою, хлопці теж почали сміятись і кидати в мене подушки. 

Я вже втомився сміятись, коли до нас постукала Вікторія.

— Добрий ранок, я чула ви вже прокинулись, збирайтесь, через десять хвилин йдемо снідати.