8 років тому

8 років тому

Діана

Я дивилася як матір викидає мої речі з шафи та запихає їх у валізу. Ту саму, яку їй довелось позичити в тітки, аби позбутися мене.

«Відволічешся, дасть бог, заспокоїшся там, бо сил моїх терпіти вже нема» — казала вона до того як відправити сюди. 

Автобус висадив мене посеред лісу, і я готова була втекти. Заховатись серед дерев, лиш би не бути тут.  В літній табір я добиралась з Києва три години на автобусі, але втомилась ще вдома, коли матір мене збирала. Це був ще той квест… Її метушня та надмірна опіка сиділа в печінках. Вона досі думає наче мені не дванадцять, а п’ять. Звук відмикання воріт позаду  відволік мене, і я повернула голову.

Переді мною височів кам’яний, величезний паркан, будівля за яким була схожа на в’язницю. Звідти йшла прямісінько до мене дівчина з білявим волоссям.

— Привіт, ти певно Діана?  — сівши навпочіпки, спитала незнайомка з намальованою усмішкою на обличчі.

Не почувши від мене відповідь, вона продовжила своє безглузде опитування:

— Вочевидь так.. — на мить замислившись, сказала дівчина, — Я Вікторія Михайлівна, але можна до мене без формальностей. Тут, в цьому чудовому місці, серед величезних дерев, ми, вожаті, для тебе друзі, — дівчина зупинилась, щоб перевести подих, — Ну то що, будемо дружити?

Я насилу усміхнулась та кивнула. Всю дорогу від паркану до основних дверей будівлі, схрестивши пальці на руках, думала аби вона позбавила мене цього завченого до дірок тексту. Навколо було декілька будівель, газон, який виблискував на вранішньому сонці та купа зелених дерев. 

Увійшовши всередину, я зрозуміла що не бачила нічого подібного. Весь хол був таким яскравим та незвичним, що мені хотілось увібрати хоч краплю цього світла в себе.  Але захоплення швидко змінилось на байдужість, коли я згадала чому я тут. Мої протерті кросівки, які знайома матері віддала мені тогоріч, коли я йшла в п’ятий клас, враз почали тиснути. Не встигла я озирнутися, як знову почула голос Вікторії, який пролунав наді мною. 

— Зараз я покажу тобі твою кімнату, в якій ти будеш ще з двома дівчатками, — ведучи мене по коридору, казала Вікторія, — А ось і вона, — ми зупинились біля дверей і вона почала діставати ключі з кишені свого комбінезона. — Ти сьогодні будеш ночувати сама, а вже завтра до тебе приєднаються твої сусідки, — відчинивши, вона продовжила з тою самою усмішкою, — Сподіваюсь ти не боїшся спати сама.

Вона явно очікувала почути від мене хоч слово, бо дивилась на мене з благанням в очах, не витримавши цього погляду я пожаліла її:

— Не боюсь.

— От і добре! — мило усміхнувшись, сказала Вікторія, — Ти поки облаштовуйся тут, а я покличу тебе на обід невдовзі. Не сумуй!

Щойно вона пішла, я зачинила двері, бажаючи просто лягти й відпочити. Швидко розклавши свої речі абияк, я вмостилася на ліжку. Увімкнула «Blue Jeans - Lana Del Rey», мелодія якої дуже подобалась, та стала малювати в скетчбуці. Навіть через навушники, гучність яких стояла вище середньої, я почула сміх з коридору. Закотивши очі та додавши гучність, я думала тільки про те, як пережити тут двадцять один день. 

Максим

«А в цього Міші є почуття гумору, отже не все так погано» — думав я, поки ми йшли коридором до кімнати, яку нам мали дати. Ми з ним познайомились у вестибюлі, коли чекали поки звільниться дівчина, щоб нас провести. Він, окрім світлих очей і рота, який не закривається, нічим більше не схожий на мене. Вище на декілька сантиметрів, але, щоправда, так само худющий як і я, він виглядав доросліше за мене, хоч йому як і мені було чотирнадцять. Мішині жарти були справді смішні і я відчув, що цього року тут може бути навіть весело.

— Прикро що мій брат не тут, йому б точно сподобалось, — сказав я новому другові.

— О, в тебе є брат, це класно. Який він? 

— Найкращий, най… — не встиг я сказати, як до нас підійшла дівчина. 

Виглядала дуже юною, певно не набагато старший за Вадима, який останній рік суціль провів готуючись до іспитів. Одягнена в джинсовий комбінезон та круті “Converse”, дівчина видалась мені кльовою.

— Ваша кімната в кінці коридору, — з милою усмішкою на обличчі, сказала вона, — Ви будете жити в трьох.

— Ну хоч не в п’ятьох як минулого року…

— Що ти сказав, Максиме? — не почувши, спитала Вікторія, не перестаючи усміхатись, — Вибач, не почула.

— Кажу, що я радий, що нас буде троє.

А сам здивувався, що вона запам’ятала моє ім’я. 

Кімната виявилась просторою та гарною. На одному з трьох ліжок, які були застелені білосніжними простирадлами, ніби в Паризькому готелі, в якому я був пів року тому, лежав хлопець з телефоном в руках. 

— Привіт, — першим озвався я, щоб позбутись цієї жахливої незручної паузи, — В що граєш? — сівши на край його ліжка, я продовжив, — Ти не проти, якщо я біля тебе сидітиму? 

— Ем.. привіт, та ні, не проти, — швидко та тихо промовив хлопець, його каштанове волосся спереду затуляло частину обличчя, через що він  ледь не кожну секунду прибирав рукою його з очей — Як тебе звати? — далі став розпитувати я.

— Богдан, а вас як? — дивлячись розгублено на нас двох відказав він.

Час пролетів швидко за знайомством з хлопцями. Виявилось, що родаки Боді полетіли в Єгипет і залишили його тут, щоб їм не заважав. Мої батьки теж відправляють мене сюди вже другий рік і я радий, що хоч цього разу пацани були нормальними. 

У двері до нас постукали.

— Роззнайомились вже? — як зазвичай з усмішкою, спитала Вікторія, — Я прийшла забрати вас на обід, покажу вам де їдальня, — дівчина стала чекати нас, — Вона знаходиться в другому корпусі.

— А скільки тут всього корпусів? — спитав Міша, взуваючи кросівки. 

— Ви знаходитесь зараз в головному корпусі, а ще є два корпуси. Більш детально ми вам завтра розповімо на дні знайомств, коли ви зберетесь усі.