Діана

Діана

Здалеку доносився рингтон мобільного. З напіввідчиненого вікна, яке я забула зачинити після провітрювання, було чутно дитячий плач. Стиснувши подушку навколо вух, я мить чекаю поки все це зникне, щоб далі продовжити спати. Але ні, воно не зникає, і мені доводиться підвестись.  

— Алло, — кажу я, протираючи заспані очі.

— Привіт, що ти там? — прислухаючись до звуків в телефоні, питає Христя, — Невже ти вдома?

— Ой не питай, мене звільнили через одного придурка.

— Співчуваю, але не розкисай, щось придумаємо, — підбадьорливо сказала вона, — Є в мене одна ідея.

— Звісно… А ти там що? Де пропадала ці дні? Я дзвонила твоїй матері та вже знаю за телефон. Але як?

— Та розбився, впав випадково. Ось лише вчора купила новий, побоялась брати на вечірку, тому розпакувала сьогодні. Так от… Коля пішов на роботу, а я лежу вмираю від залишків похмілля. Може зустрінемось? 

Домовившись зустрітися, після того, як Христя воскресне, я почала те, що ненавиджу найбільше — прибирання. Але коли як не зараз, поки я безробітна? На полицях та столах лежав двоярусний пил, коли я провела ганчіркою, то ледь не задихнулась. Відчинивши навстіж єдине вікно в кімнаті, я жадібно хапала ротом свіже повітря.

— Мда, — сказала сама собі, — Це тобі не на роботу ходить, тут потрібна витримка, — дивлячись на ще більший безлад, який влаштувала прибираючи. 

Довго я прибирала кімнату і ледь не заплакала, коли згадала про вбиральню. Щоб якось себе заспокоїти, я відкрила телефон і коли побачила час, то з полегшенням видихнула.

— Треба збиратись, — на радощах я почала розставляти швидко по місцях мийні засоби.

Прийнявши душ, я вляглась на чисте ліжко та оглянула кімнату. Все стояло рівно, а повітря було свіже та приємне, від чого на душі стало набагато краще. В доброму гуморі я полізла в телефон шукати роботу. Час пролетів непомітно за переглядом наявних вакансій, тому коли у двері постукали, я вже й забула за Христю, яка має прийти. 

— Невже моя Діанка поприбирала у квартирі? — здивовано промовила Христя, коли зайшла всередину, — Такої чистоти я не бачила в тебе відколи ти сюди заїхала, а тут… — продовжила дивуватись вона. Її темне волосся заплуталось, поки вона знімала куртку. Але вона  не зважала і далі вражено роздивлялася навкруги.  

Я стала біля неї та подивилась на власне житло іншими очима. Ліжко було застелене жовто-фіолетовою постіллю з дивним принтом, десяток картин обережно стоять одна біля одної, ніби прикриваючи. Художній куток, завжди хаотичний, зараз мав подобу порядку.

— Так так, я це зробила, хоча на половині прибирання я так втомилась, що закинула, але я й сама бачу результат і дуже собою пишаюсь.

— Молодець, за це можна і випити, — сказала Христя, дістаючи пляшку вина з сумки.

— Не ти часом вмирала від похмілля не так давно?

— Ну я… але з тобою ми стали так рідко бачитись, а я так скучила…

Обійнявши подругу, я замислилась про те, як мало ми останнім часом спілкувались і мені стало сумно. Після першого келиха Христя розповіла про чергову сварку з хлопцем.

— Він розізлився, що я говорила з людиною на вечірці, де і прийнято говорити з людьми. Уявляєш?

Я, як завжди, порадила ненав’язливо тікати від нього. Він мені з першої зустрічі не сподобався, але якщо Христя щаслива з ним, то я не проти. Не мені  з ним жити. Але є в ньому щось таке, що відштовхує і я не розумію чому.

— А пам’ятаєш, як ми вперше зустрілись в літньому таборі? — спитала Христя, вочевидь щоб змінити тему. — Я оце нещодавно згадувала і так добре було на душі. Спогади, ніби з іншого життя.

Після табору ми добре спілкувались в школі, а потім і коли випустились. Вона ще тоді жила в одному районі зі мною, через це ми бачились дуже часто. Два роки тому вона переїхала до свого хлопця Колі в інший район і ми стали рідше бачитись. 

— Якби не ти, спогади з літнього табору, не були б такими сонячними. Дякую, що врятувала моє перебування там. 

В грудях кольнуло при згадці першого кохання і того, чим все закінчилось. Я не хотіла впадати в детальні спогади та перевела тему на Христю, яка залюбки розповідала історії з роботи.

***

Ми лежали на ліжку, допиваючи залишки вина. Христя не замовкала. Розповідала про вчорашню вечірку, на якій вона познайомилась з трьома чудовими людьми. Один з яких програміст, інша танцівниця, а третя безробітна, яка ще вчиться на журналістиці.

— Вау, такі всі різні, — сказала я, — Так, а що там ти по телефону згадувала щодо роботи?

— Точно, — Христя вдарила себе в лоба, — Дурна моя голова. Як я могла забути… — підвелась різко на ліжку, — Отой програміст, про якого я казала, якраз і згадував щось про роботу квіткарки. Казав, гроші великі, а робота не дуже важка. 

— Квіткарки… але я ніколи не займалась квітами, — пробурмотіла я, а потім спитала в подруги — А гроші великі це скільки?

— Не знаю, не питала… А хочеш прямо зараз йому подзвонимо? Ми обмінювались номерами.

— Було б класно. Але не пізно? 

Христя кинула свій коронний погляд, типу: «нічого страшного». Проте, чомусь мої руки різко спітніли, поки подруга набирала номер. Відчуття було, ніби від цього залежало все моє життя. Великі гроші могли кардинально змінити все. Я б мала змогу більше писати картин і з часом могла на цьому заробляти. На звичайній роботі баристи, з графіком 4 через 3 і роботою по тринадцять годин на день, бажання займатись творчістю не було, як і в принципі бажання будь-що робити. Лиш ті поодинокі вихідні, які давали на роботі, тримали мене на плаву. Мою фантазію перебила згадка про похід в галерею. Слова та тон того чоловіка залишили осад і похитнули мою впевненість у собі.

— Привіт, це Христя, ми вчора познайомились на вечірці, я була з хлопцем, коли ми говорили, — перевівши подих, вона продовжила, — Я дзвоню, щоб спитати про роботу, моя подруга якраз в пошуках.