Діана

Діана

Я гортала вакансії, мов навіжена. Та все мені не подобалось: то далеко від дома, то зарплата низька, то умови. Вдихнувши на повні груди, я відклала телефон, і вже за мить гортала стрічку соціальних мереж. Повз фото знайомих, однокласників, друзів батьків, дописів «Віддам котика» та іншого, я наштовхнулась на пост про відкриття галереї. Невже це в моєму районі? Перечитавши тричі, я підскочила з ліжка та одягнулась. Цей допис звалився на мене так раптово і так доречно, що я не змогла не спробувати.

Вже за пів години я стояла біля будівлі та намагалась віддихатись. Як тільки мені це вдалось зайшла всередину. Відразу помітила чоловіка середнього віку, який фігурував на фото з допису. Стиснувши руку в кулак, я підійшла до нього. Він записував щось в блокнот та роздивлявся приміщення в пошуках чогось.

— Вибачте, добрий день, я Діана і хотіла б…

Він перебив мене, роздратовано сказавши:

— Персонал для носіння келихів вже найнятий.

— Я не з цього питання. — від його погляду мені хотілось сховатися,   але згадавши що такого шансу показати свою творчість в мене не буде, я сказала: — Я художниця і можливо вам буде цікаво поглянути на мої роботи та…

Він знову мене перебив:

— Дівчинко, тобі скільки років? — від його тону моє обличчя побагряніло.

— Двадцять.

— А на вигляд і… — він зупинився, оглядаючи мене мов експонат. — Гарненька.

В цей момент я хотіла провалитися крізь землю. Його рука опинилась на моїй і від цього дотику я здригнулась та відійшла. Розуміючи що його цікавить, і це далеко не мої картини, я розвернулась та пішла. Його смішок лунав у моїй голові всю дорогу додому.

Мудак.

Повірити в себе і прийти туди було помилкою. Нікому не потрібні мої картини. «Гарненька». Я здригнулась та відчула себе непотребом. Мабуть, час змиритися, що я ніколи не зможу продавати свої картини й жити цим. Матір права, треба шукати нормальну та стабільну роботу, яка здатна мене прогодувати. Досить з мене цієї невизначеності. Самотня сльоза покотилась щокою. Від вітру вона стала холодною, я витерла рукавом та зайшла всередину облізлого під’їзду.

Не переодягнувшись, я всілась на своє ліжко та заплющила очі. Сил шукати нові вакансії не було. Після невідь скільки часу в такому положенні, я дістала телефон і з новими силами занурилась в пошуки.

За два з половиною тижні мені треба платити за квартиру. Відкладено з колишньої роботи тільки дві тисячі. Я заплющила очі та намагалась втамувати головний біль, який виник щойно я почала думати про це. Якщо я терміново їх не знайду, два варіанти: або я помру з голоду, або мене виселять і мені доведеться їхати до матері. Востаннє я з нею жила три роки тому. Бажання повертатися і слухати «а я казала» щодня абсолютно не було.

Я повинна знайти роботу терміново.