Максим

Максим

— Сашко, дивись, щоб завтра всі товари, яких досі не привезли, стояли на місцях, — сказав я, перевіряючи склади,  що знаходяться позаду будівельного магазину.

Дурнуватий чорний костюм, який я мусив носити в ролі директора, неприємно прилягав до тіла. Холодний весняний вітер проникав під рукава і я встиг пожалкувати про те, що вийшов без куртки.

— Без проблем, залишилось закупити ще деякі товари та внести їх в базу, — запевнив мене адміністратор.

Сашко виглядав так, ніби днями не їв — худенький, з впалими щоками, він мав звичку швидко говорити. Вітер куйовдив його темне волосся, коли він сказав:

— Роботи на години дві, — продовжив і відразу пошкодував, бо роботи було багато, а часу обмаль, але начальника не треба засмучувати. 

Не встиг я похвалити його як в кишені мого чорного піджака, загорлопанив телефон. 

— Вибач, матір дзвонить, — сказав я, взяв слухавку та відійшов. 

Від почутого на мить я втратив здатність говорити. 

— Ми залишаємось в Італії на деякий час і я хочу попросити тебе знайти людину, яка буде… — продовжувала безугавно тараторити моя мати. 

— Так, добре, мамо, — закотивши очі, я відсунув слухавку від вуха, — Давай, бувай, треба йти, краще напиши мені, погано чути, сильний вітер — швидко проговорив та скинув. 

Ця новина мене добила. Я правда сподівався відкрити новий будівельний магазин та піти звідси, бо роль директора це явно не моє. Так ні, мені доведеться ще не один місяць варитись в цьому пеклі, а знаючи своїх батьків, це може розтягнутись на більше часу. Вони поїхали в Італію, бо в батька з’явились там справи. А мене залишили тут, відкривати нову точку. Кинути батька і піти я не можу, не після того, як щось подібне зробив Вадим. 

— Все нормально, Максиме Вікторовичу? — спитав стурбовано адміністратор.

— Так, просто справ багато навалилось, — тяжко видихнувши, я продовжив, — Але нічого, прорвемось, а зараз мені треба від’їхати, залишаю тебе тут, якщо щось трапиться — не дзвони, — сказав і пішов до своєї автівки. 

— Але ж… — не встиг сказати Сашко, як машина поїхала, заревівши на повну. 

Ранковий затор в Києві вже закінчився. Я їхав, відкривши вікно та насолоджуючись тим, як весняний  вітер освіжає обличчя. Раптовий дзвінок встиг роздратувати, але я відразу заспокоївся, коли побачив ім’я друга на екрані. Ямочка проросла на моєму обличчі.

— Привіт, Костян, — сказав я до свого давнього товариша — Давно не зідзвонювались. Радий тебе чути.

— Здоров здоров, я оце і дзвоню, щоб спитати шо ти, може зависнемо сьогодні?

— Давай завтра, можна в мене, точніше в моїх батьків. Я якраз хотів сьогодні туди заїхати, давно там не був. 

— Окей. Тоді до завтра.

З Костею ми дружили давно, але останнім часом майже не бачились. Досі я не уявляв, наскільки сумував за ним і тусовками, які ми влаштовували. Зустріч з ним могла б бути чудовою можливістю ненадовго відволіктись від ноутбука, постійних зідзвонів з партнерами та замовниками і мого розставання з дівчиною.