Глава тринадцята

Стояла літня погода, сонечко припікало во всій своїй силі. В місто Чоп було дуже спекотно,що не хотілось би без потреби виходити на вулицю. Але на залізничному вокзалі,стояла дівчина,котрій ця спека була байдуже. Вона була схвильована,але по обличчю було видно,що вона щаслива що в таку спеку знаходиться саме тут.Вона не могла стояти на одному місці,то пішла взяти собі прохолодного напою,при цьому частіше доставала свій телефон та дивилася на нього з поглядом очікування.
Час минав повільно,а дівчина все стояла,уважно прислухаючись до оголошеннь,які гучно лунали по всьому вокзалу. Але кожного разу,це було не те,що всім серцем вона очікувала,та знову бралася за телефон,щоб подивитися на часи,або раптом там прийде щось термінове та зворушливе.
Ну ось вона почула те оголошення,якого вона так довго очікувала,заради якого вона тут не знаходила собі місця. Серце стало битися частіше, думки почали плутатися,збиваючи з пантелику. Вся нервова,вона дивилася в ту сторону,звідки повинне прибути потяг,який везе того,кого вона так довго чекала всі дні.Нарешті потяг прибув до перону, повільно зупинившись. Дівчина ходила біля кожного вагону,вдивляючись обличчя яке було їй найдорожчім та рідним. Люди виходили з вагонів,кожен поспішав по своїм домівкам або на прогулянки,в дівчина все вдивлялася...
Нарешті вона побачила,як в її сторону прямує той,заради кого вона терпіла ці часи очікування,які тягнулися для неї немов вічність. Та ось саме цей момент,коли до зустрічі залишились лічені метри,це стало для неї нагородою за все те що вона пережила. Ось він підходить до неї,без усяких слів,встав напроти неї,та нічого не робивши просто дивитися на неї. В його очах вона бачила палкі іскри надії,в його погляд душі так і видавав натяки ніжності та подяки за те,що нарешті він має змогу бути з нею поряд.
Оленка дивилась на свого хлопця,та знаючи що він завжди був хоч і поет для неї,та стриманим у вираженні своїх емоцій. Але в цей момент вона побачила в його очах та по ньому самому, хвилювання та тремтіння,які захлеснули його з головою. Їй навіть здалося,що серце його стукало так,немов вистрибне назовні,бо так часто він дихав находячись напроти неї.
Але він стояв,вдихаючи так,що зразу можна було зрозуміти,що його переповнює радість,яка змішалася з легкою нервозності. По ньому стало видно та відчувалося,що він боявся сказати слова чи зробити неправильного жесту,тому що цей момент зустрічі теж був для нього безцінним та крихким,тому він не хотів так ломати таку мить.
А Оленка дивлячись на нього,в свою чергу відчувала здивування та щастя,відчуваючи як всі думки о розлученні і відстані ростворилися, поступилися місцю теплу та спокою. Зустріч наповнила її серце сяйвом,немов очікуваний промінь сонця після довгої зими. Вона відчувала біля нього знаходячись довіру та відвертість,дозволивши собі бути поряд з ним,без масок та страхів. В її погляді відображалося ніжність до нього,та легка сором'язливість,а посмішка на вустах була щирою та сяюча.
Разом вони відчували надзвичайну єдність,немов все навкруги завмерло,щоб надати їм змогу відчути ту глибину,яка народжується лише при справжній зустрічі. В їх серцях звучала музика взаєморозуміння,в почуття перепліталися,создавая невидиму,но міцну ниточку, звьязуючу їх назавжди.
Простоявши так недовго,а здалося обом що вони вічність стояли, вони взявши міцно за руки, попрямували в сторону виходу. Йшовши один біля одного,не відпускаючи.
Вони не пішли одразу додому,бо їх там чекала вже рідня. Вони хотіли ще насолодитися той миті,де вони зараз удвох. Тому вони вирішили піти погуляти,подивитись місто,та ловити насолодду знаходячись разом.
Так гуляючи у двох,вони опинилися в затишному старому парку,де можна було зайти на берег річки,це місце було немов затишним кутком серед метушливого міста. У парку росли високі,величні липи та каштани,їх густе листя робили приємну прохолоду в ці літні дні. Сонячні промені,пробиваючись скрізь гілочки,розсипалися золотими плямами на доріжках, вимощеними сірими плитами.
Поряд текла річка,її вода м'яко торкалася каміння на березі,робивши мелодичний шепіт,який казався мелодичним під почуття фоном,до їх довгоочікуваної зустрічі. Повітря було наповнене легким ароматом квітучої сирені та свіжості води, немов сама природа вітала їх кохання.
На одній з лавочок,покритої червоною фарбою,та трішки вицвілою з часом,вони обидва зупинилися. Лавочка стояла під розкинутою гілкою дерева,немов вкриває своїх гостей від сторонніх поглядів. Там десь у небі співали птахи,в легкий вітерець грався з листям,роблячи атмосферу затишку та спокою.
Цей парк-,місце,яке здавалося создане навмисно для зустрічі двох закоханих сердець. Здесь чам йшов повільно,та весь світ зменшився для цих двох людей,які нарешті знайшли друг друга,не дивлячись ні на усі відстані та проблеми. Це місце стало тим світом,де збулися самі потаємні мрії та бажання.
Зустріч придала їх відносинам надію та силу,зробивши їх не тільки історією на папірцях,а живою та справжньою історією двох людей, готових йти назустріч одне одному ні на що.
Під час цієї прогулянки,вони обидва відчули на собі цілу гаму яскравих та глибоких почуттів, немов кожна емоція була живою та справжньою.
Нарешті Закарпатська мрія збулася! Ось вона вже поряд з людиною, зустріч яку вона очікувала все своє життя! Що тепер вони нарешті разом та витримали цей період кохання на відстані.Це та сама людина,з якою вона почуває себе на сьомому небі. Тепер йшовши з ним по парку вона знала,що це тепер назавжди.