Глава одинадцята

Він був поетом своїх тихих вечорів та мрійливих світанків. В його камері завжди літали рядки віршів,які зривалися немов листя з дерев,наче хмаринки вони кружляли навколо нього,і кожне слово носило у собі відтінки його душі. Но в серці поета жила велика нездійснена втома-кохання,народжена та живуща на відстані до якої не як неможливо було доторкнутися.
Вона жила в іншому місті,для нього це було немов вона мешкала в іншому світі, здавалося що їх розмова по телефону чи переписка в повідомленнях було маленьким дивом,яке наповнює душу,як ковток свіжого повітря,серед цих сірих буднів,які вони проводять окремо на відстані. Поет записував її слова,її сміх та вздохи,які вона частіше всього робила в розмові,він все це перетворював у рядки віршовані,які потім переносив у чернетку.
Він завжди у вечорі,перед тим як лягати спати,уявляв як його кохана читає його вірші,як ці рядки торкаються її душі,так само як вона доторкається до його серця коли пише йому. Та в кожній строчки було не просто оповідання,в молитва та надія-одного разу зустрітися та сказати все що не вмістилося у віршах.
Хоча кілометри розділяли їх, кохання в них було живим та яскравим немов полум'я, який не гасне навіть в лютий мороз.
Він писав їй листи,повні ніжності та сподівань,і мріяв про той день,коли нарешті зможе протягнути до неї руку не через екран,а доторкнутися насправді у реальному часі.
Там на іншому кінці екрану,сиділа в очікуванні Оленка,яка немов дива на свята,чекала кожного разу повідомлення від тієї людини,яка стала часткою її життя.
Так вона кохала його на відстані-між містами,між телефонними дзвінками та рідко короткими повідомленнями,які приходили не дуже часто. Кожний ранок починався з думки про нього,та кожний вечір завершувався згадками про їх спільні моменти,які вони проживають разом у своїх мріях. Кохання на відстані навчила її терпінню-чекати,коли на екрані засвітиться його ім'я,почути рідний голос,який немов тепла ковдра зігріє її навіть через тисячу кілометрів.
Вона вчилась бачити в його словах не просто фрази,а навіть більше,цілі світи емоцій, намагаючись не загубити ні краплини ніжності,навіть коли їх розділяла стіна часу та простору. Інколи самотність накривала її,та серце наповнювалось пустотою. Навіть в таку мить вона знаходила сили згадати його посмішку та обіцянку,які вони дали одне одному.
Ці думки були як маленькі острівця світла у морі відстані. Вона писала йому листа-довгі,повні почуттів сторінок,які інколи залишала непрочитаними,щоб потім перечитати та перейматися знов. Вона мріяла про той день,коли відстань перестане бути перешкодою,та вони будуть мати змогу,дивитись в очі один одному без екранів між ними.
   Кохання на відстані зробила її сильніше та мудріше. Вона пам'ятала що ніжність та прив'язаність не вимірюється кілометрами,а серцем,яке залишається вірним,не дивлячись ні на що.
Так вона кожного дня згадувала про нього,мрійливо уявляючи,як вони будуть проводити час,коли вся ця відстань стане не перешкодою,в зникне з їх шляху немов страшний сон. Де вони зустрінуться вже один з одним у реальному часі,щоб ловити ту насолоду,яку вони отримують вдвох коли спілкуються через зв'язок та мережі інтернет. Кожна така мить зігріває Оленку,це стало для неї колисковою,коли вона лягає спати,та заспокійливим,коли після роботи вона приходить втомленою додому. Якби не ці думки,то вона і сама не знала щоб робила на самоті у пустій квартирі.