Глава перша

Потяг подався на посадку. Всі люди куплю висипались на пероні,щоб зазделегідь добігти до своїх вагонів. Великі валізи тягнулися за родинами,що якщо так придивитись,могло скластися враження,що кожен з них тягнув на собі усе своє життя. Але правда була зовсім іншою,вони всі тікали від тяжкої долі,яка впала на них як мішок з камінням.
  Так серед цього величезного люду,до свого вагона їшла родина. Всі вони були налякані останніми днями,бо те що їх торкнулося неможливо передати словами. Кожен член цієї родини,був завантажен власними думками,та не знаючи що з ними буде далі,вони все одно тікали туди,де чекало нове життя. Хоча це були лише мрійливі сподівання.
  Так важко було покидати все що для них було дуже рідним та важливим. Але власне життя важніше ніж речі,які можно з самого нуля собі придбати. Багато знайомих залишились по власному бажанню, напевно боялися,або жадність не давала все так узяти та покинути.  Треба було тікати на нове місце,де ця клята війна не зможе завдати багато шкоди,як то коїться зараз перед їхнім відправленням.
Зайнявши у вагоні свої місця,ця родина останнім поглядом у вікно потягу,прощалися з рідними своїми краями. Тепер доля веде їх у самий віддалений куточок країни,де вони почнуть жити з самого початку. Та не хто з них точно не знає,що саме чекає їх у тому дивовижному крає та яке відношення до них буде людей які там мешкають.
Потяг стояв нерухаючись,у вагоні люди ходили туди сюди,хто шукаючи своє місце,в хто просто блукав по вагону,очікуючи відправлення,яке тривало як усім здавалося дуже повільним явищем. Но адже всі мешканці потягу почули мрійливе оголошення: Потяг "Краматорськ-Львів відходить з першої колії. Щасливої дороги!"
З цього самого моменту починається ця трагічна з одного боку,а з іншого мрійлива історія. Де кожен член родини починає у своєму розумі будувати плани, думками малювати наступні кроки,які доведеться подолати,коли вони прибудуть на нове місце. Але все було для них загадкою,бо кожен не знав ще де саме вони почнуть жити,та чим вони будуть там займатися. 
  Сама родина яка сиділа у своєму купе потягу,складалась всього на всього з чотирьох осіб: дві дорослі жінки,чоловіка та молодої дівчини. Яка досі не могла повірити,що вона їде на довго,та напевно вже не повернеться в свій рідний дім,де багато яких моментів її зв'язували,але через цю війну,довелося з болем на серці залишити.
Потяг на великій швидкості нісся в далечінь,пролітаючи немов стріла скрізь села та маленькі міста,залишаючи їх позаду себе. Так у купе дивлячись у вікно,молода дівчина сиділа у задумливому стані. Вона сама не знала що буде з нею та її рідними там,куди вони зараз прямують. В ці картини за вікном нагадували тільки,що вони залишили не тільки свій дім та край,а й те що було важливішим. Та це робило на серці боляче молодій дівчині.
Від перегляду пейзажів за вікном,дівчину ведволік жіночий голос. Він пролунав так несподівано,що трохи налякав дівчину,до того ще не пройшов шоковий стан від останніх подій. В жіночка зверталась до молодої дівчини:
-Доню не переймайся,все буде добре! Ми їдемо у потязі як можна далі! Тепер усі проблеми позаду,вважай це нова можливість почати наше життя кращим образом. Змінити все навкруги,та забути ці жахи як страшне сновидіння-якось філософські говорила мати цієї дівчини,а саме вона і почала звертатися.
Дівчина розуміла що мати її права,та було дещо,що вона не могла розповісти словами,що саме там у старому місті,вона немов залишила частку себе. Діло в тому що до цієї поїздки,вона була у стосунках з хлопцем,з яким вона мріяла побудувати міцні відносини,як вона думала на той час. Але не кажучи про це,вона відповіла зовсім інше:
-Так мамо ти права! Але просто незвично так,ми зараз їдемо,а в мене голова забита іншим,що далі буде,та як ми там почнемо жити,бо нам потрібно бути знайти дах над головою,де ми зможемо спати та готувати їсти. Та роботу треба буде знайти,бо на ці виплати які нам будуть платити як переселенцям,думаю не так буде вистачати.
А насправді дівчину турбувало інше,як саме буде тепер з відносинами,де вона буде знаходитись на іншому кінці країни,в хлопець залишився там,де вони познайомились. Це тепер буде кохання на відстані,яке треба пережити,але невідомо наскільки вистачить терпіння у обох.
Але мати знаючи свою доньку,та що було в неї до цього,відчувала що її дочка думає зовсім не про те що сказала,вона вже добре вивчила це за всі 23 роки,поки дочка живе з нею. Для неї ці відносини вже не вважалися серьезними,но вона не хотіла щоб дочка від цього багато страждала,тут і так вистачало моментів для нервових зривів. Тому вона як можна ніжніше сказала донці:
-Доню не треба так перейматися,ось побачиш,ми приїдемо на нове місце,влаштуємося та налагодимо своє життя. Щоб нам було де жити,знайдемо роботу,в потім вже само все стане на свої місця. Та якщо все що ми залишили,це справді наша доля,то воно обов'язково до нас повернеться,деб ми не були!-мати розуміла,що її слова не допоможуть,але вона намагалася як можна щиро допомогти морально,перенести донці той тягар яка вона вже довго носить у собі.
А дівчина дивилась все у вікно потяга. Вона чула що казала їй мати,але переймалася не за те що вона залишила,а саме про те що буде далі. Її нове життя дійсно тільки починалося. Без старих нервів та сподівань. Она не знала що їх очікує попереду,но вона вже була готова прийняти все з відкритим серцем що принесе доля.
Переїзд-це не просто зміна адреси,думала дівчина. Це крок в невідоме,свобода від того,що тягарем лежало на душі,але це можливість почати все заново. В потязі за вікном мінялися пейзажі,які вона ніколи не бачила,а з кожним кілометром у грудях росло відчуття відновлення та мрії про  спокійне існування.
Мати дивлячись на свою доньку, зрозуміла що немає сенсу щось ще казати,бо такими своїми діями могла би зробити тільки гірше. Бо в такому стані її донька ще більше почала б нервувати та робити собі боляче,хоча вони зараз в самі були не в кращому стані.
Довго мовчазливий чоловік,дивлячись на всю цю драму,яка проходила в нього на очах,раптом теж заговорив:
-Так Оленка! Мати твоя має рацію! Ми ще не прибули на нове місце,щоб вже починати думати як воно далі буде. Нам зараз головне коли ми приїдемо,а це ще багато часу пройде,треба буде влаштуватися,усім знайти роботу,щоб було за що жити. А потім вже думати,як перевезти тих,хто нам зовсім не байдужий! Бо якщо ми зараз спочатку перетягнемо наших рідних та близьких людей,то що ми зможемо їм дати,коли самі будемо в невдобному положенні?
Оленка все так дивлячись у вікно,мовчки кивнула головою у знак того що вона згодна з цими словами дядька. Але її переповнювали почуття того,що вона багато чого залишила там,де вони були. Немов все зникло у тумані,хоч кричи,хоч намагайся доторкнутися,все буде марно.
Так вони і їхали. Кожен з родини був у власних думках,перебирав у голові можливі сценарії того що буде далі,та намагався як можна швидше заспокоїтися,від тих трагічних днів від яких вони і опинилися у цьому потязі. Час йшов як на зло повільно,немов вони усі застрягли у переломі часу,яке не давало змоги пролетіти цьому переїзду як можна побистріше. 
Потяг ніс людей в невідомий край, зміняться пейзаж за вікном,то проїздить повз села,то через поля та маленькі ліси. Чим далі він їде,тим бистріше минає час. Ось декілька годин такого руху,та за вікном почало темніти,стукіт коліс немов колискова,чарами тягне в сон,щоб в сновидіннях забути про всі думки,та дочекатися того моменту,коли прибудуть на нове місце.
Родина в купе їхала мовчки,але всі і так знали,що як би не було погано на серці,та повечеряти всеодно треба,щоб якісь сили були для подальших рішень та спроби щось зробити. Так ні чого не кажучи,родина сіла вечеряти. Все робилося на автопілоті,немов вони самі того не помічаючи,робили те що вважалося необхідним. Час йшов для них повільно,кожного з них від нервів та думок,тягнуло вже лягти та забутися,щоб хоч якось відволіктися від реалів теперішніх змін. Так на швидку руку,вони поїли імпровізовану вечерю,яка була куплена зазделегідь. Та шматки не лізли у шлунок,бо нервовий стан відмовлявся приймати їжу. Стомлені морально,та виснажені фізично,кожен з членів родини ліг на своє місце.
Так під стукіт колес потяга,родина збиралася лягти спати. Бо те що вони думали як буде далі,дійсно від цього нічого не вирішиться, спочатку треба добратися до того місця,де вони зможуть поступово привести своє життя у норму. Та з часом добитися всього з початку,крок за кроком,прямувати до того,щоб налагодити своє існування. Вагон спав мертвою тишею, тільки стукіт колес говорив за себе що та мить ще не наступила