9. Оригінальне тіло

Шість годин — це багато.

Якщо ти чекаєш доставку.

Якщо сидиш у черзі до стоматолога і дуже стараєшся не уявляти звук бормашини.

Якщо робиш вигляд, що “п’ять хвилин полежу” не означає втратити половину дня, людську подобу і одну шкарпетку.

Шість годин — це ніщо, якщо твоя краща копія застрягла десь у нутрощах системи, яка вміє з людей робити інструкції.

Марта бігла тунелем і намагалася не думати, що рятує ту, яка ще годину тому хотіла її стерти.

Не виходило.

Думка бігла поруч, задихалася, падала, вставала і знову пхала лікті в ребра.

— Це тупо, — сказала Марта.

— Дуже, — відповів Ден.

— Я не тебе питала.

— Я знаю. Але підтримую атмосферу.

Ірина Лисенко йшла між ними, тримаючись за сина. Вона ще хиталася після повернення. Волосся мокре, обличчя сіре, рука вчеплена в Денів рукав так, ніби якщо відпустить — він знову стане маленьким і пропаде десь за температурою, нічником і тонко нарізаними яблуками.

Павло Іванович ішов позаду з половиною каструлі в руці.

Кнопка бігла попереду.

Героїчна такса, мокра ковбаса апокаліпсису, єдина істота без ніку і, здається, з найкращим розумінням ситуації.

Таймер перед очима Марти блимав дрібно й нервово.

COEXISTENCE TIMER: 05:12:44

Нижче — її власний.

DELETION SCHEDULED: 29 DAYS 19:03:18

— Ну хоч не забули, — буркнула вона. — Дуже уважний сервіс.

Тунель закінчився металевими дверима.

Не старими підвальними.

І не тими білими, фальшиво-стерильними.

Ці були важкі, темно-сірі, з облупленою фарбою і табличкою, яка виглядала так, ніби її не хотіли залишати, але забули зняти під час втечі.

MINISTRY PILOT NODE 04

Під нею — менше:

PROJECT HOMEFRAME

Ще нижче — зовсім дрібно:

CIVILIAN BEHAVIORAL STABILIZATION TRIAL

Марта прочитала.

Потім ще раз.

— Міністерство? — сказала вона. — О, чудово. Мені якраз не вистачало державної участі в особистому видаленні.

Ірина тихо спитала:

— Що це?

— Або старий полігон, — сказав Ден. — Або дуже погана назва квесту.

Павло Іванович підійшов, прищурився.

— Homeframe. “Домашня рамка”?

— Скоріше “каркас дому”, — сказала Марта. — Стабілізація цивільної поведінки. Це що, вони тестували, як робити людей нормальними?

Кнопка загарчала на двері.

Ірина стиснула рукав Дена.

— Нормальними для кого?

Марта не відповіла.

Бо двері відчинилися самі.

За ними був не коридор.

Архів.

Величезний.

Ряди капсул, серверних шаф і старих кухонь, дитячих кімнат, лікарняних ліжок, шкільних коридорів, кімнат із новорічними гірляндами, передпокоїв із взуттям, ванних із зубними щітками.

Усе стояло поруч.

Як музей людських повторів.

Марта ступила всередину і відразу відчула запах.

Пил.

Пластик.

Кава з автомату.

І щось домашнє, зібране з мільйона чужих квартир.

Система вміла красти навіть запахи.

На стіні світився старий екран.

Не ігровий.

Службовий.

Потрісканий, з жовтими плямами по кутах.

Текст на ньому блимав, ніби давно хотів померти, але бюрократія не дозволяла.

PROJECT HOMEFRAME

Objective: мінімізувати соціальну дезорганізацію під час кризових подій.

Method: створення стабільних поведінкових дубль-екземплярів для тимчасової заміни нестабільних цивільних суб’єктів.

Observed issue: оригінальні суб’єкти чинять опір заміні.

Resolution protocol: маркувати нестабільні оригінали як REDUNDANT.

Марта дивилася на слово REDUNDANT.

Їй раптом стало дуже спокійно.

Поганий знак.

Коли її мозок ставав спокійним, він або збирався робити дурню, або вже зробив і просто чекав, поки тіло дожене.

— То я не баг, — сказала вона. — Я громадянка, яку не вдалося нормально списати.

Вона сама не знала, до кого це каже: до старого прогнозного модуля, до людей у сірих комбінезонах, до себе в капсулі чи до того менеджера з минулого, який колись дуже м’яко пояснював, що її замінили “для стабільності”.

Слово знову стало в горлі кісткою.

Стабільність.

Усі дуже любили стабільність, доки за неї не треба було платити власним обличчям.

Ден прочитав екран і зблід.

— Вони робили копії людей для криз?

— Ні, — сказала Ірина.

Усі повернулися до неї.

Вона стояла біля екрана, дивилася не на текст, а крізь нього.

— Не “для криз”. Під кризу. Розумієте? Коли люди бояться, їх легше переконати, що стабільність важливіша за правду.

Марта подивилася на неї уважніше.

— Ви щось знаєте?

Ірина мовчала.

Погане мовчання.

Ден різко сказав:

— Мамо?

Ірина відвела очі.

— Я працювала перекладачкою на одному проєкті. Давно. Документи, інструкції, протоколи. Мені казали, це симуляція для евакуаційної психології.

— І ви не знали?

— Я не хотіла знати.

Це було сказано дуже тихо.

Але в архіві тиша була така, що навіть пил, здається, почув.

Ден відпустив її рукав.

Не драматично.

Просто пальці розтиснулися.

Ірина це відчула.

Обличчя її сіпнулося.

— Денисе…

— Ти перекладала це?

— Я перекладала слова.

— Слова, якими людей називали зайвими?

Ірина закрила очі.

— Так.

Марта подивилася вбік.

Не з такту.

З егоїзму.

Чужі сімейні катастрофи було незручно бачити зблизька. Особливо коли в тебе самої сім’я давно скоротилася до невчасних повідомлень, старих образ і звички не чекати, що тебе хтось впізнає.

Павло Іванович сказав: