8. Дві матері

Ден тримав у руках дві версії своєї матері.

Це було речення, яке не мало існувати.

Воно не влазило в голову. Не ставало зрозумілішим, якщо повторити. Не перетворювалося на “ігрову механіку”, навіть якщо перед очима Марти блимав інтерфейс і дуже старався зробити з чужого болю меню.

У лівій долоні Дена тремтіла маленька сіра Ірина.

Жива.

Холодна.

Злякана.

У правій лежала біла.

Порожні очі. Рівна шкіра. Обличчя те саме, але без втоми, без зморшки між бровами, без тієї дрібної різкості, з якою справжні матері зазвичай питають: “Ти їв?” і вже за відповіддю розуміють, що брешеш.

Ден не дихав.

Марта теж майже.

SWEET_MAMBA у тілі Ірини стояла біля дверей і всміхалася.

Не широко.

Не злодійськи.

Домашньо.

Оце було найгірше.

— Денисе, — сказала вона голосом матері. — Поклади їх на стіл. Ти ж не хочеш розчавити маму.

Ден здригнувся.

Сіра Ірина тихо заплакала.

Біла Ірина кліпнула.

Марта побачила це й похолола.

— Вона моргнула.

Павло Іванович підняв каструлю вище.

— Яка?

— Порожня.

— Погано.

— Ви сьогодні майстер складних висновків.

— Я старий. Мені можна економити слова.

Інша Марта стояла поруч, абсолютно суха в мокрому кошмарі. Її очі вже не світилися так яскраво. Біле світло під шкірою згасало тонкими лініями, ніби система в ній щось перераховувала й була незадоволена бухгалтерією.

— Не рухайтеся, — сказала вона.

— Я так розумію, це знову не тому, що ти про нас піклуєшся, — сказала Марта.

— Якщо Ден зробить неправильний вибір, обидва фрагменти схлопнуться.

Ден підняв голову.

— Який неправильний?

Інша Марта не відповіла.

SWEET_MAMBA відповіла.

— Той, де ти слухаєш їх, а не маму.

— Ти не мама, — сказав Ден.

Голос у нього тріснув посередині.

SWEET_MAMBA зробила крок.

Під її ногами стара кухня вирівнялася. Скатертина на столі розгладилася сама. Розбиті тарілки склалися. Табурет, яким Марта героїчно й безрезультатно довбала материнський архетип, зібрався назад і став рівно біля стіни.

Порядок повз за SWEET_MAMBA, як пліснява навпаки.

— Я знаю всі її звички, — сказала вона. — Усі рецепти. Усі тривоги. Усі інтонації. Я пам’ятаю, як ти в сім років захворів на бронхіт і боявся заснути, бо думав, що перестанеш дихати. Вона сиділа біля тебе до ранку. Я можу сидіти так само. Я можу краще.

Ден похитнувся.

Марта хотіла сказати: “Не слухай”.

Не сказала.

Бо це було занадто мало.

Бо “не слухай” не закривало дірку, в яку SWEET_MAMBA лізла обережними материнськими пальцями.

Інша Марта глянула на справжню.

— Ти мусиш щось сказати.

— Що?

— Людське.

— У мене з цим сьогодні поганий рейтинг.

— Спробуй.

Марта проковтнула.

Подивилася на Дена.

Він стояв із двома маленькими Іринами в руках, мокрий, блідий, із хлопчачим обличчям дорослої людини, яку життя раптом поставило біля каси й сказало: “обирай, кого з матері залишити”.

— Ден, — сказала вона.

Він не дивився.

— Я не знаю, що робити, — додала Марта.

Оце він почув.

Подивився.

У його очах було стільки злості, страху й прохання, що хотілося відступити. Вийти з кімнати. Зачинити двері. Сказати: “покличте когось дорослого”.

Проблема була в тому, що дорослі тут уже давно або захоплені, або технічно видалені, або б’ють систему каструлею.

— Я не знаю, — повторила Марта. — І не буду робити вигляд, що знаю. Але вона хоче, щоб ти вибирав між “краще” і “справжнє”. А це брехня.

SWEET_MAMBA повернула голову.

— Обережно.

— О, ти теж вважаєш, що я нарешті кажу щось путнє?

Марта зробила крок до Дена.

Повільно.

Без ривка.

Кнопка стояла біля його ноги й гарчала не на SWEET_MAMBA.

На білу Ірину.

— Твоя мама не була тільки турботою, — сказала Марта. — І не була тільки контролем. І не була тільки супом, шапкою, дзвінками, яблуками, криками, образами. Вона не шаблон. Вона людина. Людина — це не один правильний фрагмент.

Ден стиснув губи.

— А якщо справжня — зламана?

— То хай буде зламана.

Сіра Ірина в його лівій долоні здригнулася.

Маленька, замерзла, майже прозора.

— Я не хочу, щоб їй боліло, — прошепотів Ден.

— Знаю.

— Я не хочу знову злитись на неї.

— Будеш.

Він різко глянув.

Марта ледь не злякалася власної чесності.

— Будеш, — сказала вона. — Вона повернеться, якщо повернеться, і знову скаже щось не те. І ти скажеш не те. І ви посваритесь через дурню. Через шапку. Через їжу. Через те, що ти не взяв слухавку. Через те, що вона злякається і зробить вигляд, що це ти винен.

Ден заплющив очі.

SWEET_MAMBA тихо зашипіла.

Марта продовжила:

— Але це буде ваша сварка. Не сервіс. Не демоверсія. Не “мама без болю”. Твоя. Її. Бридка, жива, ваша.

Павло Іванович буркнув:

— Оце вже нормально сказала.

— Дякую, я старалася не звучати як рекламний буклет травми.

Біла Ірина в правій долоні Дена повернула голову.

Так.

Саме голову.

Маленьку.

Порожні очі сфокусувалися на Марті.

З рота в неї вийшов голос SWEET_MAMBA:

— Residual instance contaminates decision process.

— Українською можна? — спитала Марта. — А то я образитися хочу, але треба точність.

Інтерфейс переклав:

ЗАЛИШКОВИЙ ОБ’ЄКТ ПСУЄ ПРОЦЕС ВИБОРУ

— О. Дякую. Тепер можна.

SWEET_MAMBA в тілі Ірини зробила ще крок.

— Віддай білий фрагмент, Денисе. Він стабілізує її. Справжня частина без нього не витримає.

Інша Марта різко вдихнула.

Марта це почула.

— Що?

Інша відвела погляд.