7. Материнський шаблон

Вода в тунелі була холодна, мутна й явно мала власну думку про людей.

Марта стояла по пояс у цій думці й дивилася на іншу себе.

Інша Марта була суха.

Звісно.

Чиста, суха, з рівним диханням і білим світлом в очах. Наче вона не щойно падала через кухонну підлогу в технічну кишку реальності, а вийшла з реклами прального порошку для людей без нервової системи.

— Ти як сюди потрапила? — спитала справжня Марта.

— Коротшим шляхом.

— Звісно. У нас же завжди була різниця: я через смітник, ти — через VIP-вхід.

Ден стояв поруч, мокрий, з розбитою губою, і дивився на напис на стіні.

MATERNAL TEMPLATE STORAGE

Він не питав, що це означає.

Бо вже здогадався.

А коли люди здогадуються про найгірше, вони зазвичай не питають. Питання — це ще надія, що хтось відповість “ні, ти неправильно зрозумів”.

Тут ніхто не збирався.

Павло Іванович посадив Кнопку на іржаву трубу, як на трон.

Такса була мокра, зла й виглядала так, ніби зараз напише скаргу на всіх присутніх у двох примірниках.

— Якщо твоя краща версія зараз почне нас убивати, — сказав Павло Іванович, — я пропоную одразу бити по голові. Без дискусій.

— Це все ще моя голова, — сказала Марта.

— Тим більше знаєш слабкі місця.

Інша Марта не дивилася на нього.

Вона дивилася на Дена.

— Денисе, тобі не треба туди йти.

Він стиснув Мартину руку.

Не сильно.

Достатньо, щоб вона зрозуміла: він не тримає її. Він тримається.

— Треба.

— Твоя мати зараз у стані витіснення. Якщо ти побачиш її сирий шаблон, це може травмувати тебе.

Марта пирхнула.

— О, дякую за турботу. Ми тут узагалі всі сьогодні дуже нетравмовані.

Інша Марта повернула до неї голову.

— Ти знову жартуєш, бо не знаєш, що робити.

— Ні. Я жартую, бо якщо перестану, то почну кричати, а тунель і так акустично не дуже.

Ден тихо сказав:

— Я хочу її знайти.

Інша Марта помовчала.

Потім кивнула.

— Добре.

Марта примружилася.

— “Добре” — це коли людина погоджується, чи коли система вже підготувала мишоловку?

— Обидва варіанти можливі.

— О, у нас чесність із доплатою.

Інтерфейс перед очима Марти мигнув.

ROUTE STABILITY: 48%

HOSTILE PLAYER MASS APPROACHING

Десь позаду, високо й глухо, загриміло.

Гравці знайшли люк.

Або зробили новий.

Судячи зі звуку, друге.

— Нам треба рухатися, — сказала інша Марта.

— Не командуй.

— Тоді рухайся першою.

— Ти зараз намагаєшся маніпулювати моєю впертістю?

— Так.

— Працює. Ненавиджу.

Марта пішла вперед.

Вода чавкала в кросівках. По стінах ішли тонкі червоні жилки, схожі на проводку, яку хтось вирішив виростити, а не прокласти. Час від часу в них спалахували фрагменти чужих кухонь, дитячих кімнат, лікарняних палат, коридорів супермаркетів.

Марта побачила жінку, яка чистила картоплю й плакала без звуку.

Чоловіка, що сидів у машині перед будинком і не виходив.

Дитину, яка ховала щоденник у морозильник.

Усе на пів секунди.

Уривки.

Не спогади. Шаблони.

Місця, де люди повторювали себе так часто, що система вирішила: ось вона, суть.

— Вони з цього збирають “маму”? — спитала Марта.

Інша відповіла не одразу.

— Материнські шаблони формуються з поведінкових циклів. Турбота. Контроль. Вина. Захист. Покарання. Харчування. Голосові реакції. Тактильна пам’ять.

Ден різко зупинився.

— Харчування?

— Що вона готувала, коли ти хворів. Що забороняла. Як різала яблуко. Як ставила чашку. Як казала “не вигадуй”.

Він зблід.

— Звідки ти це знаєш?

Інша Марта не відповіла.

Марта відповіла за неї:

— Бо система зжерла домашні дрібниці. Не тільки обличчя.

Ден провів рукою по мокрому волоссю.

— Вона завжди різала яблуко тонко. Дуже тонко. Я ненавидів. Казав, що це не яблуко, а архівні документи.

Марта хотіла щось сказати.

Не знайшла.

Павло Іванович знайшов.

— Моя покійна жінка різала хліб так тонко, що крізь нього політиків було видно. Теж бісило. А зараз би й такий з’їв.

Ніхто не засміявся.

Але стало трохи легше.

На три кроки.

Потім тунель закінчився.

Попереду були двері.

Низькі.

Сірі.

Без ручки.

На них напис:

IRYNA LYSENKO

Під ним:

MATERNAL TEMPLATE: ACTIVE

ORIGINAL SUBJECT: DISPLACED

ROLE OCCUPIED BY: SWEET_MAMBA

Ден торкнувся дверей.

— Мамо?

Двері відчинилися.

За ними була кухня.

Не ця, де вони щойно були.

Інша.

Стара, маленька, з жовтою скатертиною, плитою біля вікна й магнітами на холодильнику. На столі стояла тарілка з нарізаними яблуками.

Дуже тонкими.

Ден видав звук.

Не слово.

Щось середнє між вдихом і падінням.

— Це наша кухня, — сказав він.

Марта подивилася на нього.

— Справжня?

— Була. До ремонту.

Павло Іванович обережно зайшов першим.

— Ремонт — зло. Після ремонту люди починають думати, що вони нові.

Кнопка не зайшла.

Сіла на порозі.

Гарчала.

Марта це помітила.

— Кнопка проти.

— Кнопка завжди проти, — сказав Павло Іванович. — Але зараз по ділу.

У кухні біля плити стояла жінка.

Спиною до них.

Халат.

Темне волосся, зібране крабом.

Вона помішувала щось у каструлі.

Запах був домашній.

Курячий бульйон, цибуля, лавровий лист.

Марта давно не їла нічого нормального. Її шлунок зрадницьки згадав, що існує.

Жінка повернулася.