6. Рейд на кухню

Першою у вікно влізла жінка в халаті.

Не розбила скло остаточно. Не просунула руку, не намацала засувку, не зробила нічого, що мала б робити нормальна людина, яка хоче залізти в чужу квартиру.

Вона просто протиснула обличчя крізь тріщину.

Скло обійшло її шкіру, як вода.

— Ой, — сказала Марта.

Бо іноді мозок не знаходить нічого кращого.

Жінка посміхнулася.

Над головою:

SWEET_MAMBA

Обличчя — Денової мами.

Очі — ні.

— Синочку, — сказала вона. — Відчини мамі.

Ден стояв білий, як стіна після ремонту, який ніхто не закінчив.

— Це не вона, — сказав він.

Не Марті.

Собі.

— Ден, — покликала жінка з вікна. — Ти ж хороший хлопчик. Не слухай її. Вона завжди тягнула тебе у свої дурні ігри.

Марта смикнулася.

Павло Іванович, не повертаючи голови, буркнув:

— Не ведись. Вони б’ють не куди треба, а куди болить.

— Дякую, — сказала Марта. — Дуже вчасна психологічна підтримка від людини зі стільцем.

— У мене досвід.

Інша Марта стояла біля столу.

Біле світло сочилося з її долоні, де уламок чашки прорізав шкіру. Воно не капало. Воно збиралося в лінії, як розмітка на карті.

На її обличчі ще була Марта.

Але вже не вся.

Наче система взяла знайомі риси й підкрутила “корисність” на максимум. Погляд став рівніший. Плечі — спокійніші. Голос — м’якший.

Найстрашніше: вона не виглядала монстром.

Вона виглядала людиною, яка точно знає, де лежить аптечка, як подати заяву на компенсацію і кому зателефонувати, коли світ починає дертися по стіні.

— Нам треба йти, — сказала вона.

Марта обернулася до неї.

— Ти щойно намагалася мене стерти голосуванням.

— Ні. Я намагалася завершити конфлікт.

— О, вибач. Ти намагалася стерти мене адміністративно.

За вікном хтось ударився в стіну.

Потім ще хтось.

Потім нігті заскреготали по зовнішній штукатурці.

Денова мама — не мама — пролізла далі. Її плечі проходили крізь скло ривками, ніби модель погано завантажувалася. Халат застряг. Вона роздратовано смикнулась і залишила на склі шматок тканини.

Під ним не було тіла.

Була сіра сітка.

Ден побачив.

Його знудило просто на підлогу.

— Пробач, — видихнув він.

— За що? — Марта схопила його за лікоть. — Це найадекватніша реакція в кімнаті.

Кнопка кинулася до вікна.

Павло Іванович гаркнув:

— Назад!

Такса не послухала.

Звісно.

Такса — це собака з формою ковбаси й характером дільничного інспектора.

Вона вчепилася SWEET_MAMBA в рукав.

Жінка перестала посміхатися.

— Нестандартна тварина, — сказала вона.

— Стандартна, — огризнувся Павло Іванович. — Просто ви нормальних не бачили.

Він ударив стільцем по віконній рамі.

Стілець дзенькнув, рама тріснула, SWEET_MAMBA смикнулась назад. Кнопка впала на підлогу разом із шматком халата й одразу почала його трусити, як здобич.

На тканині з’явився напис:

BORROWED MATERNAL SKIN / TEMPORARY

Ден подивився на це.

— Позичена… що?

— Не читай, — сказала Марта.

— Там про мою маму.

— Саме тому не читай.

Вона сама прочитала вдруге.

І пошкодувала.

Зовні скло затріщало по всій рамі.

За вікном уже було не двоє і не троє.

Весь фасад кишів людьми з ніками. Вони повзли по цеглі, по кондиціонерах, по старих антенах, чіплялися пальцями за шви між панелями. Кур’єр із жовтою сумкою ліз догори швидше за всіх. Сумка била його по спині.

Над ним:

FAST_LOOT_21

— У нього навіть роль тематична, — сказала Марта. — Ненавиджу, коли апокаліпсис старається.

Інша Марта підійшла до дверей.

— Через під’їзд.

— Там технічний прибиральник, люди-слоти й загалом поганий сервіс.

— Через вікно гірше.

— Ти звідки знаєш?

Інша Марта подивилася на неї.

— Бо я порахувала.

Марта хотіла сказати щось їдке.

Не знайшла.

Бо, на жаль, це було переконливо.

З кухонного світильника сипонуло іскрами.

Інтерфейс розгорнувся на стіні.

LOCAL MERGE EVENT INITIATED

PLAYER ENTRY POINTS: OPEN

RESIDUAL INSTANCE: MOBILE

STABLE INSTANCE: HOSTILE / PARTIAL PLAYER ACCESS

Павло Іванович прочитав по складах.

— Це про вас двох?

— Угу, — сказала Марта.

— Погано.

— Я вже починаю цінувати вашу здатність коротко підсумовувати.

Ден витер рот рукавом.

— Треба знайти мою маму.

Марта мовчала пів секунди.

Забагато.

Ден помітив.

— Марто.

— Я не сказала “ні”.

— Ти подумала.

— У мене обличчя дуже балакуче, я працюю над цим.

— Вона там, — сказав він. — Десь. Якщо Павло Іванович був у тому шарі, то мама теж може бути.

Справжня Марта подивилася на іншу.

— Ти знаєш?

Інша Марта мовчала.

— О, — сказала Марта. — Мені не подобається це мовчання. У мене від нього свербить довіра.

— Її тіло використовується, — сказала інша. — Якщо носія витягти неправильно, реальна особистість може не повернутися.

Ден зробив крок до неї.

— Але може?

— Теоретично.

— Теоретично мене сьогодні вже багато чого намагалося вбити, — сказала Марта. — Починаю вірити в теорію.

Інша Марта глянула на неї холодно.

— Ти ж не розумієш. Вона не Павло Іванович. SWEET_MAMBA не просто зайняла слот. Вона підписала материнський шаблон.

— Що це значить?

— Вона не тільки носить її тіло. Вона грає її роль. Краще, ніж оригінал у деяких сценаріях.

Ден побілів ще більше.

Марта захотіла вдарити іншу себе.

Не за інформацію.