5. Краща версія

У чужій кухні було чисто.

І саме це дратувало першим.

Не монстр у технічному шарі. Не сусід із гравцем усередині. Не друга Марта за столом.

Чистота.

Стільниця без крихт. Рушник складений рівним прямокутником. Чашки однакові, білі, без тріщин. На підвіконні стояв вазон, який виглядав так, ніби його поливали не в останню секунду перед смертю.

Марта одразу зрозуміла: це не її квартира.

У її квартирі вазони або виживали характером, або не проходили відбір.

— Ден, — сказала вона.

Голос вийшов хрипкий.

Не як у героїні після битви.

Як у людини, яка в смітнику дихала пакетом із чимось колишнім рибним і тепер шкодувала, що має нюх.

Ден сидів за столом.

Живий.

Розгублений.

З розбитою губою.

І дуже уважно дивився то на неї, то на іншу Марту.

Найгірше було не те, що він сумнівався.

Найгірше — вона розуміла, чому.

Інша Марта виглядала як Марта, яка нарешті виспалася, випила воду, перестала воювати з побутом і, можливо, навіть купила нормальний крем для обличчя. Волосся чисте. Светр м’який, сірий, без написів. Жодної крові, пилу, собачої шерсті й запаху підвалу.

Система, падлюка, добре знала свою аудиторію.

— Ти в порядку? — спитав Ден.

Марта відкрила рот.

І зрозуміла, що правильна відповідь: “Так”.

Нормальна людина сказала б “так”. Або “ні, але тримаюся”. Або “поясню зараз”.

Марта сказала:

— Я впала в смітник, побила прибиральника стільцем і витягла Павла Івановича з технічної шафи для тіл. Як думаєш?

Павло Іванович на підлозі за її спиною застогнав:

— Я не був у шафі. Я був у службовій зоні.

— Вибачте, ваш готель смерті мав погане маркування.

Кнопка обнюхала кухню.

Потім підійшла до іншої Марти.

Зупинилася.

Не загарчала.

Це було погано.

Марта відчула, як усередині щось холодне й дрібне вгризлося під ребро.

— Кнопко?

Такса подивилася на іншу Марту.

Потім на справжню.

Потім сіла посеред кухні з виглядом експерта, якому дали два однакові звіти, але в одному точно підроблений підпис.

Інша Марта сумно всміхнулася.

— Навіть собака не впевнена.

— Вона не собака, — автоматично сказав Павло Іванович із підлоги. — Вона Кнопка.

— Вибачте, — сказала інша Марта м’яко. — Кнопка.

Вона вимовила це правильно.

Не надто солодко.

Не надто сухо.

Саме так, як вимовила б людина, яка швидко вчиться не дратувати старих із таксами.

Марта зненавиділа її ще трохи.

— Ден, — сказала вона. — Ти ж бачиш, що це…

— Бачу, — сказав Ден.

Він встав.

Повільно.

Марта помітила, що він тримає руку біля живота. Не притискає — ховає. Бо Ден завжди ховав, коли йому боліло. Наче біль був незручним гостем, якого не запросили, але вже якось соромно виганяти.

— Що з тобою? — спитала вона.

— Нічого.

— Ден.

— Мене мама штрикнула манікюрними ножицями.

Марта кліпнула.

— Що?

— Не сильно.

— Манікюрними ножицями?

— Я ж казав: вона була не мама.

Інша Марта повернула голову до нього.

— Я вже обробила.

На столі лежала аптечка. Відкрита. Ватні диски. Антисептик. Бинт. Усе акуратно.

Звісно.

Марта подивилася на власні руки.

Бруд під нігтями. Кров на кісточках. Чорний пил від ключа. Один ніготь зламаний.

Вона б теж обробила Дену рану.

Мабуть.

Після того, як прокричалася б.

І розлила б половину антисептика.

І сказала б щось типу “ну вітаю, тепер ми точно команда, у нас уже є медичний інвентар і моральна травма”.

Інша Марта зробила все тихо.

Правильно.

Корисно.

— Вона тобі допомогла, — сказала справжня Марта.

Це прозвучало майже як звинувачення.

Ден не відповів.

Інша Марта відповіла замість нього:

— Бо він поранений.

— Дякую, Капітан Очевидність. У вас у комплекті йде плащ?

— Ти завжди так робиш, — сказала інша Марта.

Кухня стала дуже тихою.

Навіть Кнопка перестала сопіти.

— Як?

— Жартуєш, коли страшно. Кусаєш першою. Не даєш людям договорити, бо боїшся, що вони скажуть щось важливе.

Марта відчула, як щоки спалахнули.

Не від сорому.

Ні.

Від злості.

Сором просто стояв поруч і робив вигляд, що не з ним.

— А ти в нас хто? Покращена версія з підпискою “без токсичних реакцій”?

Інша Марта не образилася.

Звісно.

— Я версія, яка виживе.

Інша Марта нахилила голову.

— Ти знаєш, чому я така? Бо ти сама хотіла такою бути після кожного провалу.

— Не пам’ятаю, щоб замовляла пакет “офісна рослина з правами адміністратора”.

— Пам’ятаєш. Команда. Лада. “Нам потрібна стабільність бренду”.

Ден різко підняв голову.

— Я тоді сказав дурню.

— Ти сказав те, що всі боялися сказати коротко, — відповіла інша Марта. — Просто невчасно. Це теж твій талант.

Справжня Марта хотіла відкусити їй обличчя. Образно. Мабуть.

— Тобто ти не просто копія, — сказала вона. — Ти ще й архів моїх наймерзенніших моментів.

— Ні. Я та, кого тоді взяли б замість тебе.

— Лада хоча б не світилася білим.

— Лада була тренуванням. Я — фінальна збірка.

— Вітаю. Дуже тупа назва для парфумів.

Ден тихо сказав:

— Марто.

Вона повернулася до нього.

І ось тут удар прийшов не з кухні.

Не від системи.

Від його голосу.

Бо він сказав не “Марта”.

Він сказав так, ніби не знав, до якої саме звертається.

— Ти серйозно зараз не розумієш, де я? — спитала вона.

Він потер обличчя.

— Я розумію, що одна з вас прийшла з Павлом Івановичем, собакою і стільцем.

— Це аргумент за мене!

— Не такий сильний, як ти думаєш.