3. Технічний шар

Білий коридор пахнув лікарнею, пластиком і чужою впевненістю.

Марта ненавиділа цей запах. Він завжди означав, що хтось у білому халаті або в гарному костюмі вже вирішив за тебе, що відбувається, а тобі залишив право ввічливо не померти в процесі.

Кнопка йшла попереду.

Такса Павла Івановича мала вигляд істоти, яка щойно прийняла командування спецоперацією і була глибоко розчарована якістю особового складу.

Марта пленталася за нею, притискаючи до грудей VR-шолом.

— Слухай, — сказала вона собаці. — Я зараз іду за таксою в коридор, якого не існує. Просто щоб зафіксувати рівень падіння моїх життєвих стандартів.

Кнопка не озирнулася.

— Правильно. Лідери не пояснюють.

Коридор був занадто рівний.

Не “чистий”. Саме рівний. Стіни без подряпин, підлога без пилу, світло без джерела. Жодної павутини, жодної відбитої плитки, жодного недопалка за батареєю. Такі місця не бувають реальними. У реальності обов’язково десь лежить чужий пакет, пробка від води або чиясь втрата віри в людство.

Перед очима спалахнуло:

MAINTENANCE LAYER ACCESS: TEMPORARY

ANCHOR DEVICE REQUIRED

Марта глянула на шолом у руках.

— Це про тебе, чорна каструле?

Шолом не відповів.

Зате телефон у кишені завібрував.

Марта витягла його так швидко, що мало не впустила шолом. Екран блимав. Зв’язок — одна риска. Батарея — 17%. Звісно. Кінець світу ніколи не приходить, коли телефон заряджений.

Ден: я у підвалі
Ден: здається не в своєму
Ден: там білий коридор
Ден: якщо це твій план то він огидний

Марта набрала:

Це не мій план. Я б додала каву і менше смерті.

Пауза.

Ден: у тебе теж собака?

Марта подивилася на Кнопку.

Та саме нюхала стіну, наче стіна приховувала ковбасу або державну таємницю.

Марта: такса. звати Кнопка. здається, вона тепер головна.

Ден: чому Кнопка?

Марта подивилася на собаку.

— Чому ти Кнопка?

Кнопка чхнула.

Марта: бо коли натиснеш не туди, все ламається.

Ден довго не відповідав.

Потім:

Ден: мамин голос ззаду
Ден: каже що вона вже нормальна
Ден: у неї нігті стукають по стіні
Ден: мама так не робить
Ден: вона гризла нігті

Марта зупинилася.

У неї в голові щось неприємно клацнуло. Маленька побутова деталь. Не “вона інша”. Не “вона монстр”. Просто — мама Дена гризла нігті. Справжня. Жива. Нервова. А ця стукала.

Світ іноді палився не на спецефектах.

На манікюрі.

Марта: не озирайся. іди за собакою якщо вона є. якщо собаки немає — шукай щось без ніку.

Ден: у мене щур

Марта примружилася.

Марта: який ще щур?

Ден: нормальний підвальний щур
Ден: без ніку
Ден: я за ним не піду
Ден: у мене є межі

З дальнього кінця коридору долинув звук.

Не постріл.

Не кроки.

Скрегіт, ніби хтось тягнув металевий стілець по плитці. Повільно. З насолодою. Саме так, щоб у людини всередині прокидалися всі предки й казали: “доню, може, назад у печеру?”

Кнопка завмерла.

Хвіст — струною.

— Це поганий звук? — прошепотіла Марта.

Такса не відповіла.

— Дякую, змістовно.

Інтерфейс перед очима зсунувся.

MAINTENANCE ENTITY NEARBY

RECOMMENDATION: AVOID CONTACT

— О, рекомендація. Мені так не вистачало вашої турботи.

Вона зробила крок назад.

Підлога під ногою клацнула.

Стіни мигнули.

І білий коридор розпався.

Не фізично. Як погано завантажена картинка: спершу з’явилися сірі квадрати, потім чорні шви, потім із-під чистої поверхні проступив інший простір.

Під’їзд.

Їхній під’їзд.

Тільки не зовсім.

Ті самі сходи, ті самі двері, ті самі поштові скриньки, де вже десять років лежали папірці від інтернет-провайдера, який обіцяв “швидкість майбутнього” і давав швидкість мокрої равлики.