2. Деякі вже тут

Перший удар у двері був ввічливий.

Другий — уже ні.

Марта стояла посеред кухні з ножем у руці й думала про дві речі.

Перша: ніж був для хліба. Зубчастий, тупуватий, із ручкою, яку вона давно збиралася замінити, бо та трохи хиталася. Дуже надихаюча зброя проти сусіда-пенсіонера з ігровим ніком над головою.

Друга: якщо Павло Іванович зараз увійде, їй доведеться або вдарити стару людину, або померти в перший же день туторіалу.

Обидва варіанти псували самооцінку.

— Марточко, — сказав він за дверима. — Відчиніть. Я тільки поговорити.

Інтерфейс мигнув.

DECEPTION DETECTED: 84%

Марта прошепотіла:

— А решта шістнадцять — це що, надія?

Телефон завібрував знову.

Ден: мама питає чи я нормально себе почуваю
Ден: над нею нік SWEET_MAMBA
Ден: моя мама в житті максимум косинку запускала
Ден: март
Ден: що відбувається?

Марта швидко набрала однією рукою:

Не відкривай нікому.

Подумала.

Додала:

Навіть мамі.

Ще подумала.

Особливо мамі, якщо вона Sweet_Mamba.

Надіслала.

Двері здригнулися.

Замок клацнув.

Марта завмерла.

Клацнув не ззовні.

Зсередини.

Її власний замок щойно сам повернув язичок.

— Ні, — сказала Марта. — Ні-ні-ні. Ми так не домовлялися.

Інтерфейс байдужо повідомив:

ENVIRONMENT PERMISSIONS: COMPROMISED

— У мене оренда до кінця місяця! — прошипіла вона. — Я маю тут більше прав, ніж ти.

Замок клацнув вдруге.

Ланцюжок на дверях натягнувся.

Марта кинулася до нього й устигла схопити метал саме тоді, коли двері рвонулися всередину.

Щілина відкрилася на три пальці.

У щілині з’явилося око Павла Івановича.

Старе.

Вологе.

І абсолютно чуже.

Над ним блимав синій нік:

OLD_WOLF_73

— О, — сказав він. — Бачиш.

Марта вперлася ногами в підлогу й тримала ланцюжок двома руками. Ніж вона затисла між зубами. У фільмах так виглядали пірати. У реальності — жінка, яка дуже не хотіла померти у власній прихожій поруч із пакетами для сміття.

— Що бачиш? — промимрила вона крізь руків’я ножа.

— Рамку, — сказав сусід. — Таймер. Маркер. Тебе.

— Павле Івановичу, ви мене трохи лякаєте.

— Павло Іванович вийшов із сесії о сьомій ранку.

Марта перестала тягнути.

На мить.

Цього вистачило.

Двері рвонулися ще раз. Ланцюжок затріщав.

Марта плюнула ніж із рота, схопила його й рубонула по руці, яка пролізла в щілину.

Не сильно.

Не вміло.

Зате з панікою, яка компенсувала техніку.

Лезо пройшло по шкірі.

Шкіра розкрилася.

Під нею не було крові.

Під нею світилися пікселі.

— Ой, — сказала Марта.

Сусід за дверима засміявся.

Не голосом Павла Івановича.

Молодшим.

Хрипким.

Геймерським.

— Та ти швидка.

Інтерфейс спалахнув:

REACTION SUCCESSFUL

SKILL SEED DETECTED: IMPROVISED VIOLENCE

— Я не хочу такий скіл!

Двері знову рвонулися.

Ланцюжок вискочив із кріплення.

Марта не чекала.

Вона вдарила ногою в двері зсередини.

Не щоб закрити.

Щоб відкрити сильніше.

Двері врізали Павла Івановича — чи того, хто носив його тіло, — у лоба. Він відступив на півкроку.

Марта вискочила в коридор.

Боса.

У футболці.

З ножем для хліба.

З таймером перед очима.

Дуже героїчно, якщо дивитися здалеку й без звуку.

Коридор був звичайний.

Бруднуваті стіни.