1. Видалення через 30 днів

Коли гра вилетіла, Марта саме вбивала себе.

Точніше — свого персонажа.

Точніше — свого персонажа, який уже три хвилини поводився як дуже переконана в собі картоплина: біг боком, стріляв у стелю й відмовлявся реагувати на клавішу “ухил”.

— Та ну серйозно, — сказала Марта в мікрофон. — Я тобі три роки віддала, а ти мені зараз симулюєш інсульт?

У навушниках зареготав Ден.

— Не ображай картоплю. Вона хоча б стабільна.

— Я тебе зараз забаню з дружби.

— У тебе немає таких прав.

— У мене є ніж.

— У грі.

— Поки що.

На екрані її аватарка — бойова техномантка з білим волоссям і дуже дорогим плащем, купленим у момент слабкості та зарплати, — зробила останній ривок до ядра рейд-боса.

Бос називався ORACLE_MEAT.

Назва була дурна. Бос — ні.

Він висів у центрі зали, схожий на серце, яке хтось змусив читати юридичні документи. Навколо нього крутилися дзеркальні леза, напівпрозорі щупальця коду й сорок сім причин для Марти більше ніколи не заходити в ранній доступ.

— Три відсотки! — крикнув хтось у голосовому чаті.

— Два!

— Марто, не лізь!

Марта, звісно, полізла.

Бо коли тобі кажуть “не лізь”, мозок професійної геймерки чує: “контент”.

Вона активувала останній скіл.

NULL DIVE READY

— Ну давай, красунчику, — прошепотіла вона.

Аватар кинувся в ядро.

Світ став білим.

Не вибухнув.

Не завис.

Не показав екран перемоги.

Просто білим.

На секунду Марта подумала, що це спецефект.

На другу — що розробники знову зекономили на нормальному фіналі.

На третю — що її нудить не в грі.

Потім у білому просторі з’явився текст.

Не ігровим шрифтом.

Звичайним системним.

Чорним.

Дуже ввічливим.

ASSIMILATION ERROR

Марта кліпнула.

— Ден?

Навушники мовчали.

Вона спробувала зняти шолом.

Руки не послухалися.

Текст оновився.

OBJECT DUPLICATION DETECTED

— Це що за…

Ще рядок.

REALITY INSTANCE CONFLICT

Марта перестала дихати.

Не тому, що злякалася.

Просто тіло на секунду вирішило: “о, незрозуміла ситуація, давай удаватимемо меблі”.

Вона смикнулася.

Цього разу руки піднялися.

Вона зірвала VR-шолом.

І впала з крісла.

Справжнього.

Твердого.

Зі своїм дуже справжнім ліктем об дуже справжню підлогу.

— Ай! Та щоб тебе…

Її кімната була на місці.

Монітор світився.

Клавіатура лежала криво.

Порожня чашка з-під кави стояла на підвіконні там, де не мала стояти, бо Марта тричі обіцяла собі прибирати після себе “як нормальна людина”.

На стіні висів старий постер із турніру.

На підлозі валялася шкарпетка.

Одна.

Друга, очевидно, давно пішла в окремий сюжет.

Марта сіла.

Серце калатало так, ніби хотіло вибратися з грудей і написати скаргу в техпідтримку.

— Просто виліт, — сказала вона вголос. — Просто, бляха, виліт.

Її голос прозвучав нормально.

Хрипло, але нормально.

Вона потягнулася до мишки.

І завмерла.

Перед очима висів інтерфейс.

Не на моніторі.

Перед очима.

Напівпрозоре вікно, трохи праворуч, на рівні скроні.

Вона повернула голову.

Вікно повернулося разом із нею.

Марта повільно підняла руку й помахала перед обличчям.

Вікно залишилося.

STATUS: REDUNDANT OBJECT

Вона прочитала.

Потім ще раз.

Колись її вже називали нестабільною. Тоді це звучало м’якше: “не підходить бренду”. Система просто була чеснішою — і значно гірше вихованою.