Страх

    Страх керує нами. Страх створює картинку нашого життя. По суті, ми сліпі, так у нас є очі, але вони дають лише 20 відсотків світосприйняття, якщо брати від загального, але страх… Маленька дитина бачить язики полум’я, нюхає запах диму, відчуває тепло і тягне пальчики до нього, проте вона не знає, що це боляче. І тільки тоді, коли відчує жар на своєму ніжному тілі, розуміє, що це небезпечно. Наступного разу дитя в жодному випадку не подумає торкнутися до вогню. З віком та досвідом з’являються обережність та побоювання – доповнюють картину. Людина починає розуміти, які моменти наводять на неї жах, та головне, як це контролювати. Страх це, наче звукова хвиля, яка розходиться по всьому радіусу дії. Чому людей називають безстрашними? І чому це звучить так пафосно? Я б назвала таких людей холоднокровними, хоча… багато хто абсолютно по різному трактує ці два слова. Достатньо лише раз охарактеризувати явище – і власне йому ім’я залишиться на завжди. Це ще один прийом страху – зобразити словесно свого «монстра». Людям звично перебільшувати, це може стосуватися будь-чого, починаючи від зарплатні, закінчуючи вадами. Та й, що саме ми можемо назвати вадою. Бог створює нас за своєю подобою, а, отже, вада як така в принципі не може існувати. В протилежному випадку, ми можемо співвідносити людину за можливостями – ось саме з відси і виринає проблема «вади», адже в природі завжди будуть існувати ті, хто може все, грубо кажучи, і ті, хто не може нічого. Це не висновок, а вирок. Вирок протилежностей, адже життя не дає третього напряму, та й практично -  це неможливо. Ти, або стаєш щоразу сильнішим, або слабшим…

    Хіба не страшно? Онкохворий скаже вам: « Я не боюся померти». Але він боїться дивитися в очі своїм дітям, боїться, що вони знову запитають його про хворобу. Працівник скаже вам: « Я не боюся звільнення». Але він боїться зайти в дорогий магазин. Студент скаже вам « Я не боюся завалити екзамен». Але він, все одно цілу ніч не буде спати. Страх – це зброя масового ураження, від якої нема щита. Принаймні, поки що.

    Дівчатка тихо спали у великій кімнаті. Маленькі ручки стискали сіру подушку, просякнуту пилом, від якої сплячі красуні покашлювали. Носики мирно сопіли, напевно, їм снилося щось хороше. Хоча з приємних сновидінь, на жаль, дуже легко вийти, найменший шорох і ти прокидаєшся з гірким відчуттям незавершеності. Натомість, жахіття затягують надовго, ти підсвідомо хочеш вирватися, але не вдається, щось тебе тримає і це ще більше лякає.

    Я все життя боялася павуків. Вони такі бридкі. Це зовсім не смішно. Коли ти бачиш це створіння, то одразу картинка в голові, ніби він повзає по твоєму тілу, по ногах, руках, або у волоссі. Пам’ятаю, я тоді була ще менша, десь 5 рочків і натрапила у лісі на павутину, мама казала, що це ліжечко для діток павука, але я не така дурна, як здаюся. Єдина, хто може мирно спати, так це жертва в коконі, яка вже покірно чекає на павучий обід. Я її розумію як ніхто, саме тепер я у цьому коконі, точніше була завжди.

    Здавалося б, чого мені взагалі хотіти від того життя, у мене було все чого я тільки не хотіла, проте одне моє бажання таки нездійсненне. Дочка зразкових батьків, лице сім’ї, за великим парканом якого не було видно, що відбувається насправді. Можливо, це добре, що ніхто не знав про мого любого таточка та його «п’янички», це так, легко сказано. Зараз, коли він так мене оберігає, мені стає смішно і водночас страшно. Чому? Бо я сама не розумію чому він це робить? Навіщо я йому? Після весілля він навіть не дзвонив, не втручався, взагалі його позиція стосовно Олексія змінилася. Ще один мій страх повторити долю мами. Беззахисна, безмовна. З однієї сторони вона їздила на крутому авто, одягалася по останній моді, так, шафи були переповнені різним дорогим мотлохом типу «прикрас», але очі її були пусті, без сліз чи жалю. Я пам’ятаю як ми їздили відпочивати в Ялту, мама тихенько зняла ще один номер, де ми й ночували обидві, поки в сусідньому дебоширив наш глава сім’ї. Мене завжди цікавило, чому вона не покине його, як вона могла вийти за нього. Сказати що мій батько був нелюдом, ні, це занадто, скоріше байдужим. Його не хвилювали проблеми, тільки вигода, навіть не грошова, проте він намагався зробити усе, аби інші були винні йому. У моїх батьків дивні характери. Вони не старомодні, але водночас консервативні, їм не властиве співчуття до інших, але їх болить власна травма.

    Я. Я їхня травма. Так, ви все правильно зрозуміли. Моя мама «залетіла» і наскільки мені відомо, ні вона, ні тато не хотіли одружуватись. Їх змусили це зробити традиції та упередження. Дізналася я про це зовсім нещодавно, буквально перед…ну ви самі знаєте. Мама приїхала до нас, без попередження, без подарунків для онучок ( а вона їх дуже любила ). Отоді я вперше за скільки років побачила її справжню. Не горду і поважну дружину впливового чоловіка, а маму, яка хвилюється за дочку. Чесно кажучи у нас з нею стосунки були не кращі, тільки тоді дитиною, я не розуміла, чому саме так зі мною поводяться. Її тихий голос пробирався крізь хрипоту, яку вона унаслідувала від куріння. Я не знаю, чому вона саме зараз вирішила приїхати, але тоді ми по-справжньому з нею зблизились, на хвилину мені навіть здалося, що не все так погано у моєму житті, що є хтось, кому небайдужа моя доля, проте лише на хвилину. Це був перший і останній раз.

    І… тепер у мене з’явився ще один страх. Що як вона все знає?

***

    Дарина знову і знову розглядала записи у нотатнику щодо доказів. Пройшов тиждень, а справа не рушила з місця ні на йоту. Відстеження активів бізнесу жертви нічого не дало, окрім зайвих цифр. Так званий, конкурент, Артем Тимошенко мав чудове алібі, яке підтвердили офіціант та охоронець з місцевого ресторану, отже, він тут ні до чого. Зброю так і не знайшли, по опису вона не сходилась з базою за останні 5 років, а судячи з матеріалу, то її міг купити хто завгодно, навіть, той елемент, що лезо намагалися очистити від іржі Колою, не давав жодних надій. Це безглузда трата часу ходити по магазинах і давати запити на камери, абсолютно безглузда. Та й кого ми шукаємо? За останні 5-10 років на волю вийшли близько сотні злочинців і перевіряти кожного – абсурд. Повірте, якщо людина хоче вбити, вона знайде вас на краю світу. Отже, потрібно відштовхуватися не від загального, а від одного реального, наприклад, ключ від запасного входу в гараж. Перше, що збентежило Дарину, це поведінка самого Олексія, він так швидко помчався в коридор, не схоже, що незваний гість застав його зненацька. Друге, механічна пам'ять. Що це означає? Жертва близько півтори хвилини намагався відчинити двері засувом і лише тоді зрозумів, що вони зачинені на ключ. Судячи з реакції, Кирила це збентежило не на жарт, отоді він остаточно прокинувся, разом з цим намагався знайти ключ, якого, як виявилося потім, ніде не було. Це й змусило його вийти через вхідні двері. Охорони, як такої, не було, водія також, із чужих людей тільки покоївка, та чи можна їй вірити.