Стіни розкажуть усе

Очі й вуха, охочі до чужих таємниць, завжди знайдуться

Леонардо да Вінчі

 Прохолодна ранкова паморозь засліплювала сонні очі. Сірі постаті мало-помалу виходили з домівок у рутинну павутину дня, їх ніби струмом, пробивав наскрізь лютневий вітер, від якого вони ховались у теплі пальта і чоботи. Сигналізація від автівок просочила центр міста, де вже наростали затори. Гул моторів доносився з кожного кутка і будив інших жителів. Пенсіонери знову матимуть нагоду бідкатись на владу. Без того переповнені, маршрутки не встигали відчиняти двері, як нові пасажири навалювались у середину. Старий прибиральник вже тричі виматюкався на крижану бурульку, що нависла над будинком і ніяк не піддавалася бідолашному чоловіку. Під нею ще кілька хвилин тому проходили Дарина та Василь. Ця двійня якраз направлялася до житла жертви. Роботи по горло, що й ніколи вгору глянути, телепередачі просто вибухають все новими і новими подробицями вбивства. То сусід підозрюваний, то водій, кого тільки не приплетуть, головне щоб кожного разу був ще кращий матеріал. Дарина ніколи не переймалася цим, на відмінну від Василя. Журналісти виводили його з рівноваги. Одного разу він ледь не накинувся на одного з них. Корнійчук була ж більш спокійного крою, тому вміло давала коментарі.Бували випадки, коли кореспонденти вичікували її особисто біля під’їзду і починали свій допит. Це, до речі, було однією з багатьох причин переїзду.

 Мій дім – моя фортеця. Едварт Кок справді правий, адже тільки там людина відчуватиме себе у повній безпеці. У середньовіччі вважалось, великою ганьбою, якщо король не мав своєї резиденції, або ж не доглядав за нею належним чином. Тай взагалі, чи може чоловік почуватися щасливо на чужому місці. Спокій душі можна знайти лише у рідному кутку. Уявіть, що у вас понад двісті палаців. Ви щодня міняєте їх один за другим, але все ж вони не дають вам упевненості чи захисту від ворогів. Китайський правитель Цінь Шіхуанді сподівався нарешті отримати й відчути саме свою фортецю, свій дім, який мав би принести йому омріяну безпеку, однак цього не сталося, як в нього, так і в Кирила Омельченка. Його будинок досі становить незриму загадку для слідства, тому Дарина та Василь зроблять усе щоб пролити світло на хід розслідування.

- Не розумію, чому не спрацювала сигналізація? – відлуння від голосу Василя пройшлося великим світлим коридором в маєтку Омельченків. Тепер він міг спокійно роздивитись кожну стіну.

 Коли вони зайшли сюди знову, здалося, що все в порядку і ніякого вбивства насправді не було, просто, господарі кудись відлучилися і от-от мають приїхати. Чисті стіни та підлога забули про ті плями крові, тільки запах від хімікатів нагадував, що тут гостювала слідча група. Василь глянув у дзеркало, обрамлене в дорогу деревину, в Україні такого не роблять, мабуть. Тонкий візерунок на рамі йшов шлейфом вздовж ромбоподібної форми дзеркала. Шикарне жіноче взуття досі красувалося на полиці біля дверей. « Моя дружина душу продала б за такі ж, - Василь нервово усміхнувся. – Може взяти, поки ніхто не бачить?» Чоловік нагнувся до туфель, але замість них взяв чоловічого туфля, що стояв за ними. Ні, розмір не його. Слідчий оглянувся навколо і підійшов до верхньої полиці, на якій і мав лежати ключ. Де ж він міг подітись? Може, Кирило через переживання не зміг його дістати. Помацавши поверхню, він знайшов усе крім, потрібного. Запальничка, мокрі серветки, дитячі рукавички, але не ключі. Те відео перевернуло хід розслідування з ніг на голову. Якщо спочатку слідчі вважали, що жертва вийшла через запасний хід і вже прямо в гаражі наткнувся на вбивцю, то тепер картина виглядала зовсім по іншому, а питань ставало ще більше. З іншої кімнати доносився гул, хтось нишпорив по тумбочках.

- Вбивця не настільки дурний, щоб не виключити її, - вигукнула з кухні Дарина.

- Так, але, за словами охорони, це зробили з будинку перед самим вбивством.

- Отже, тут був підпільник. Що там з камерами?

- Нічого. Вони виявились бракованими і за кілька днів до злочину їх замінили. Тож всі дані зникли, - чоловік зайшов у ту саму вітальню, де починалось їх розслідування.

 Все залишилось на своїх місцях, меблі, які припали легким шаром пилу, манили своєю розкішністю. Штори з імпортної тканини кольору вишні, закривали це сокровенне місце від зайвих очей. Василь відсунув одну з них. Світло різко проникло у середину й засліпило чоловіку очі. Промені впали на фотографії, що стояли на каміні. У такі холодні дні він якраз доречний. Засохлий фікус і монстера не могли натішитись свіжим подихом сонця. Скоро й вони стануть гербарієм.

- Дивно! – Дарина заклала волосся назад.

- Що саме?

- Пройшло вже скільки часу, за будинком не наглядають, а речі ще досі на місці. Напевно, Кирила поважали, якщо нічого не взяли.

- Або ж, навпаки, чекають поки все вляжеться…

- І чого ж їм чекати? – перебила Дарина.

 Василь дивився кудись через плече напарниці. Раптом він зірвався з місця і подався до інших кімнат.

- Ей, зачекай! – крикнула услід жінка.

- Ти перевірила кухню? – на ходу спитав Василь.

- Так. І ванну, і спальню, і офіс – там нічого підозрілого нема.

- Бо ми не знаємо, що шукати.

- Як це? – Дарина просто остовпіла.

- Ключі це лише приманка, на яку ми клюнули. Ти права вбивця мав свою людину в домі, але він не хотів убивати, а пограбувати навіщо тоді відключати сигналізацію. Омельченків не мало бути в дома, - Василь говорив, ніби навіжений. Дарина боялась аби він не впав зі сходів.

- Це лише теорія, у нас немає доказів.

- Хіба? – напарник єхидно глянув на напарницю. – А як же експертиза зброї та ран?

- Я ввела запит на такий тип зброї сьогодні зранку, а тоді подзвонив ти… і ось ми тут. Проте я все-одно не розумію, що міг вкрасти тут грабіжник.