Зайвий кут життя

Завісу привідкрито

Свобода нічого не варта, якщо вона не включає в себе свободу помилятися

Махатма Ганді

  Дорожні знаки змінювались один за одним. Місто поринало в постійний рух та нескінченний шум голосів, що лунали звідусіль – з часом до цього звикаєш. Доводиться, інакше, не встигнеш зоглянутись і твоє місце зайняте, найгірше те, що люди залежні від цього. Погодьтесь, не ми вибираємо умови життя, а вони нас. Висока зарплатня вимагає доброї кваліфікації, для якої необхідна якісна освіта і так сто разів по колу. Багато хто стає в колію, і набравши швидкість, мчить без зупину, але є ті, котрі не витримують такої напруги. Місто виганяє їх, хіба потрібні могутньому мегаполісу слабаки. Тільки сильні залишаються, хоча і до кожного з них дійде час. Людина губиться у такому великому розмаїтті світла та чужих думок, їй не вистачає свого, рідного кутка, де завжди тепло і спокійно, де ніхто й ніщо не заважає насолодитися вечірнім небом. А що ж коїться там, за містом? Там інший світ, зовсім не схожий на цей. Там нема границь, ти вільний, роби що хочеш, ніяких перешкод чи правил, тільки час, який не щадить нікого.

 За довгий період практики, Корнійчук набачилась багато чого, проте сьогодні у морзі вона зустрілась не із ще однією жертвою, а своїм ровесником, у тому обличчі відчула схожість. Дарина ніколи не пронизувалась такою співчутливістю до потерпілих. « Навіщо вбивати, невже не можна просто домовитись, знайти компроміс, подати до суду врешті решт?» - наївні думки роїлися в голові слідчого, а поруч із ними в лівій кишені пальта лежало посвідчення. Пройшло дуже багато років поки Дарина нарешті знайшла для себе кусочок раю. Великий батьківській маєток із її спальнею, запах бабусиного печива назавжди залишиться у серці. Це було колись, зараз жінці вже за тридцять. Невеличка квартира з виглядом на парк та затишним двором, якраз стала тим місцем, куди кожного вечора приходила втомлена жінка. Саме тут, зачинивши двері, вона могла розслабитись у гарячій ванні, побути на одинці зі своїми думками. «Невже цього достатньо для щастя? – не раз думала Дарина. – Кілька солодких хвилин спокою, які розтікаються у вічність – ось найбільша насолода, найбільша цінність сучасності».

 Лейтенант байдуже дивилась у вікно авто. Вона поринула у свої мрії і не звертала уваги на все інше. Вони обоє мовчали. Василь лише відмахувався на запитання, а щодо справи – кивав головою під кожне слово напарниці. «Щось сталося, але ти мені не скажеш. Як би я не питала, не скажеш». Петренко став першим чоловіком, котрий не противився працювати в компанії Корнійчук. Він навчив її нових прийомів, став надійним другом, «бронежилетом». Та все ж, в його характері була тріщина. Замкнутість. Якщо Василь втрапив у біду, то ви точно не знатимете про це. Чоловік не дозволяв нікому втручатись у свої проблеми, натомість сам готовий допомогти будь-кому і будь-коли. Можливо, саме це зіграло вирішальну роль у їх стосунках, Дарина одразу просікла натуру напарника і добре знала, коли варто поговорити, а, іноді, змовчати, коли йому необхідна підтримка, або хороший копанець, аби прийти до тями. На все свій час, якщо Петренко захоче, то об’язково сам все викладе, не потрібно його дарма тривожити.

- Як пройшли свята? – ненав’язливо запитав Василь.

- Нормально.

«Ууу, чоловіче, невже так погано»,- Дарина непомітно усміхнулась. Початок лютого, а він запитує про свята, які давно давним минули.

- І в мене, - Василь переключив передачу. – Що це за терміновість така?

- Напевно, лабораторія виявила, щось суттєве для слідства.

- Так швидко?

- Тобто? – саркастично запитала Дарина.

- Ну, ти ж прекрасно знаєш як вони працюють, черга величезна, до того ж їх об’єднали, то тепер, взагалі, не достукаєшся.

- Не знаю як працюють ваші експерти, а от в Оксані я впевнена на сто відсотків, якщо вона просить приїхати, значить там дійсно важлива інформація.

- Нехай так, але що на даному етапі нам потрібно?

- Зброя, - не задумуючись, відповіла напарниця.

- І?

- Свідки.

- Не зовсім, - Василь глянув у дзеркало. – Не вистачає мотиву. Ми й досі не розуміємо чому вбили Кирила.

- І яка твоя думка? – здається Дарині вдалося розворушити цю неприступну гору.

- Це точно не стосується бізнесу, – Василь хотів щось сказати, але замовк. – Яким би ти не був багатим, все-одно чогось боїшся. Дивний той батько. Не подобається він мені. Відчуваю, що на нас чекатимуть пригоди з ним.

- Він захищав свою дочку, - Дарина знову відвернулась у вікно.

- Так, але вона не маленька принцеса. Навіщо її забирати, можна, поставити охоронців, в крайньому випадку відправити у свій маєток. Приїдемо у відділок – перевіримо компанію батька, там, певно, повно прихованих хвостів.

- Коли мені повідомили про вбивство, то перше, що спало на думку – замовлення, але, судячи з характеру нанесення ран, це зробила наджорстока людина, котрій нічого втрачати, яка не мала такого досвіду раніше, однак, добре знає як замести сліди, більше того, кілька разів приходила на місце злочину, аби орієнтуватись на місцевості. Там стояло десятки людей зі всіх вулиць, але ніхто з них не помітив чужого. Маніяк? Ні, вони так не працюють, для них головне – насолодитись моментом, відтягнути його якнайдалі, а не покремсати тіло і втекти. Та й який маніяк залишить жертву в живих. Це явно не професіонал…

- Але він знає як працює поліція.

- Так, - як же Дарина скучила за цим моментом, коли вони доповнювали одне одного. – Ти думаєш про те, що і я?

- Про колишнього зека?

- Про нього самого.

 Колишній зек – явище унікальне. Ніхто не може передбачити, що з ним станеться. Існує дуже багато стереотипів щодо цього, однак в’язням набагато легше слідувати ним, ніж іти проти течії. Особливо це стосується вбивць. Суспільство не приймає таких, хоча ми навіть не замислюємось скількох людей самі вбили – словом чи думкою. Чи мають вони шанс змінитись? Звичайно, однак чи дозволите ви ґвалтівнику навчати вашу дитину, чи довірите грабіжниці рахунки? Це лише моральна сторона монети – існує ще кримінальна, яка найбільше приваблює як злочинців, так і слідчих. Той, хто попався раз, має всі шанси попастись знову. Йому навіть не потрібно нічого робити, поліція сама постукає у двері. Бодай, одна похибка, і ви поплатитесь найдорогоціннішим – свободою. Саме тому, мати справу з колишнім в’язнем не з легких. У криміналістів є вся інформація, включаючи, відбитки, ДНК, речі, фото, за якими легко вичислити чи причетний він до злочину. Тоді як винуватець будь-якими силами намагатиметься заховати свою особу, ніяких відбитків, слідів, крові чи зброї – чисто. То як тоді ідентифікувати злочинця? Де знайти зачіпки, які приведуть до розв’язки? Все набагато простіше ніж ви думаєте - лабораторія, ось те місце, від якого не застрахований ніхто. Ви можете обдурити свідків, суддю, поліцейського, але не хімію, не закони природи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше