Там, де криється правда

Спочатку людина вбиває щось у собі, а потім починає вбивати інших

Вільгельм Райх

 З давніх-давен чорний колір у християнській вірі символізує скорботу та відчай за померлим, вічну тишу душі, котра починає новий шлях у нескінченність. Але чому ж слов’яни створили таку традицію? Люди надіялись, що одягнувшись саме в темну свитину, дух померлого (або демон) не зможе розпізнати родичів чи друзів і не нашкодить їм. Світ змінився, традиція, наповнена містичним змістом, залишилась тільки звичкою.

 На порозі старого будинку їх зустріла жінка, одягнена у чорну сукню і такий же платок, з якого неслухняно стирчало пофарбоване коротке волосся. Заплакані червоні очі здивовано дивилися на старого чоловіка, за спиною якого стояли Дарина та Василь. Вони обмінялися прискіпливими поглядами, а тоді дружина впустила їх у середину.

« Це зовсім не типово для такої багатої сім’ї», - подумала Корнійчук і вона права, порівняно із тим великим помістям, будинок, в якому слідчі зараз, просто нікчемний. Стара порепана підлога, зелені шпалери з дев’яностих років, на стінах досі висіли килими, що за роки покрилися товстим шаром пилу та павутинням. «Можливо, тут перший батьківський будинок, але чому нема ремонту? Тут взагалі нічого нема, занадто старезне приміщення, холодно і брудно, двері от-от відваляться. В одній із кімнат, яких налічувалось тільки три, стояв великий дубовий стіл, єдина річ, яка змогла добре зберегтися, з лівого боку від входу, знаходилась яка-не-яка плита, на якій лежали повні пакети з продуктами, невелика пічка, прикрита шторкою та й все… ні стільців, ні посуду, хіба що пластмасовий. У коридорі шептались старі, напевно господині не сподобались непрохані гості, котрі заглядали в кожен куток. Дарина прекрасно розуміла, що ані від матері, яка незадоволено бурчала, ані від батька, вона не отримає бажаного результату, їй потрібна дружина загиблого, але де вона? Крім цих двох, більше нікого не було. Сім’я явно має, що приховувати якщо аж так боїться, ховаючись у цих нетрях. « Невже вони думають, що вбивця такий дурний?» - лейтенант намагалася зберігати спокій, тим часом Василь стояв біля дверей у сусідню кімнату.

- Я перепрошую, де ваша дочка? – жінка звернулась до чоловіка.

 Вона тут, - пошепки сказав напарник. Він стояв біля входу до третьої кімнати, очевидно, спальні, у якій мирно спали діти – дві маленькі принцеси, дві нещасні дівчинки, що втратили дбайливого батька, чоловічу опору. Хто тепер їх захистить? Хто буде так само палко любити? Чи зможуть стати на ноги? Чи витримають той важкий тягар проблем, що чекає на них у майбутньому?

 Дівчатка мирно лежали, ніжно обнявши одна одну, навіть не підозрюючи, що зараз відбувається, вони ще довго не розумітимуть, чому всі дивляться на їх родину так жалісливо. Молода мама сиділа поруч та лагідно гладила голівки своїх донечок. Побачивши слідчого, вдова спокійно підвелася і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Погляди усіх були прикуті тільки до неї, не високої, з довгим шоколадним волоссям, яке як і в мами хвилясте. Якби вони зустрілися не за цих обставин, то, мабуть, детектив подумала, що це циганка. Вирівняний чуб, спадав на високе чоло, повністю його приховуючи. Тремтячою долонею вона прикривала великі покусані губи, від людей. Скули на блідому обличчі додавали ще більшої жалюгідності та жалості, кілька бородавок на правій частині ніздрі та на підборідді, успадковані від батька. Дарина помітила нездорову худобу, усе тіло тряслось чи то від холоду чи від страху, а, може, й все одразу, проте було те, на що слідчі одразу звернули увагу – очі. Неймовірний магічний погляд притягував до себе. «Тепер ясно як ти зачепила його», - подумки сказала Корнійчук. Занепокоєна жінка заклала пасмо волосся за вухо і попросила зайти в іншу кімнату.

 Дарина хотіла вже почати розмову, але її перебив батько:

- Доню, це слідчі, не хвилюйся,- така дбайливість з боку чоловіка не могла не зачепити Дарину. «Одна дитина в сім’ї, яку всі бавлять і не спускають з рук, до такого швидко звикаєш».

 Та лише опустила очі у відповідь.

- Мене звати Дарина Корнійчук, а це мій напарник Василь Петренко, ми розслідуємо справу про вбивство вашого чоловіка… - напевно, раніше із свідком ніхто не говорив таким офіційним тоном. Її як підмінили, коліна затряслись ще дужче, а в очах застигли сльози. – Ваші свідчення є вкрай важливими, тому прошу бути відвертою з нами.

- Можна води, - промовила ледь чутно. Її слабкий голос дав Дарині зрозуміти, що бесіда може затягнутися на довго.

 Мати негайно принесла склянку з мінералкою. Василь пильно спостерігав за розмовою. Так, він стояв віддаль і все ще роздивлявся навкруги, напевно, його думки були забиті абсолютно іншим у цей час.

- Ми жили щасливо одинадцять років, а тепер…

- Інно, - батько кинувся заспокоювати заплакану дочку, йому також боліло не менше за неї.

- Все добре, я в порядку, - вона витерла хустинкою сльози і продовжила: - Не хай мій чоловік спочиває з миром. Я відповім на всі ваші питання.

- Давайте почнемо із вчорашнього дня, як він пройшов, можливо, ви помітили щось незвичне у поведінці чоловіка.

- Це був простий день такий як і всі інші. Спочатку ми поснідали, потім відвезли дочок до школи.

- Тобто перша половина дня пройшла добре, ніяких підозр, конфліктів.

- Так, нічого такого, хоча… - вона схрестила руки на грудях та опустила голову. – Останні кілька тижнів Кирило ходив постійно сумний та знервований, але й намагався нам цього не показувати. Тоді він лише відмахувався, казав, що все нормально.

- Що стало причиною такого стану?

- Я не впевнена, чи це правда, але в нього були проблеми на роботі, - вперше Інна глянула в очі Дарині, у тому погляді читалась впевненість.