Розділ сорок четвертий

Турнір магів вогню – не просто змагання.Це місце, де стихія слухає лише сильніших, а вогонь стає зброєю, щитом і суддею.

– Сину, – відповів глибокий голос з нотками криги. 

Я з подивом дивилася на чоловіка, яким одного разу мала необережність захопитися.

Він анітрохи не змінився. Настільки ж гарний і стільки ж презирства в погляді. 

Схопилася з ліжка, потягнувши плед за собою. Щільніше загорнулася в нього, залишивши Орінські в чому мати народила. Нічого, це його батько, він бачив сина і не в такому вигляді. Сер Орінські дивився на мене з такою огидою, що я зрозуміла: більшого приниження я не відчувала в житті. 

А ні, помилилася. До моїх ніг полетіли дві золоті монети. 

– Дівчино, залиште приміщення! Мій син більше не потребує ваших послуг. 

Я не істеричка, учиняти сцену і заламувати руки не буду. Пізніше розберуся з Орінські. 

– Сину, прикрийся нарешті і збирайся. Ельза з батьком уже в нас удома, – продовжив свою промову Орінські-старший, немов мене вже немає в кімнаті. – Угоду про заручини ми вже уклали. Тобі залишилося ближче познайомитися з нареченою. Вона дуже не проти. Усі вуха мені протарабанила, який у неї наречений красунчик. 

Заручини? З мене немов усе повітря вибили одним ударом. 

– Ти знав? – ледве виштовхнула слова. 

Він не відповів. Винувато опустив очі. Узяв інший плед і обв’язав собі навколо талії. 

– Яка ж ти скотина, Орінські!

Зібрала свої речі й попрямувала до ванної кімнати. Не вистачало мені напівголою бігати академією. Краще одразу піти і в головному залі всім розповісти про свою ганьбу. 

– Фаталь! Не смій іти, поки ми не поговоримо! 

Показала йому непристойний жест і зачинила двері у ванну. Поки одягалася, чула їхню розмову. 

– Фаталь? Ти з глузду з’їхав, сину?! Тобі мало дівчат в академії? – доволі голосно говорив старший Орінські. 

– Батьку, досить! 

– Що означає досить? Я тепер не знаю, в якому священному вогні тебе відмити від неї! 

От зараз точно досить! Він так говорить, немов я заразна! Вийшла, стала перед цим снобом з високо піднятою головою. 

– Сер Орінські, одне питання.

– Що тобі потрібно, виродку? – Орінські-старший дивився на мене, мов на слиз найогиднішого демона. 

– Батьку, припини! – підвищив голос Сем. 

– Ой, ні, не зважай! Ще більше твій батько мене образити не зможе. Він уже зробив усе, що міг. Я поставлю одне запитання і піду. Скажіть, у вас стільки снобізму й егоїзму, що ви абсолютно ні про кого не думаєте, крім себе? Як ви могли позбавити свого сина материнської любові? Він знає, що ви не дали шансу вашій дружині на життя тільки тому, що вона повинна була залишитися без магії? 

– Фаталь, ти про що взагалі говориш? – захриплим голосом запитав Сем. 

Він мав розгублений та винуватий вигляд. Обличчя бліде, мов туман після дощу. В погляді збиралися грозові хмари. Якоїсь миті захотіла пожаліти його та розповісти все, що знаю. Але я була надто принижена, щоб нормально мислити.  

– У татка свого запитай, – вигукнула з презирством. 

Я вийшла з його кімнати, пройшла коридорами до своєї і, тільки зачинивши двері, дала волю сльозам. 

Плакала я довго. Аннабет повернулася з побачення і застала мене в такому стані. Дала заспокійливого – не допомогло. Змочила хустку і приклала до мого обличчя – не допомогло. Спробувала розпитати, що сталося, але я не могла виразно говорити. Запропонувала покликати лікаря, але я із запереченням похитала головою. Тоді вона сіла поруч, обійняла мене і гладила по голові, поки я все не виплакала. 

Це були сльози за всі роки війни з Орінські, за мою дурість, вчинену сьогодні, за дурну дівочу закоханість і віру в дива. 

Коли я заспокоїлася, Бет налила мені ще заспокійливого і вклала спати. 

– Потім, коли будеш готова, розкажеш, про що так гірко плакала сьогодні, – поцілувала мене в лоб, як мама, і поправила ковдру. – Спи, у тебе завтра важливий день. Я розбуджу вчасно, не хвилюйся. 

Здалося, що я тільки-но заплющила очі, а мене вже будять. Подруга наполегливо смикала мене за плече і голосила, що ми спізнюємося. Довелося вставати, йти у ванну. У дзеркало краще було не дивитися. Ледь удар не отримала. Це чиє взагалі відображення? 

– Бет! – істерично закричала я. – Терміново потрібна допомога! 

Подруга увірвалася у ванну кімнату з якимось флакончиком, затиснутим у кулаці, готова запустити його в мого кривдника. За її плечем маячив Лео з моторошним оскалом і якоюсь примарною зброєю в руці. Я навіть зробила кілька кроків назад. Страшно стало. 

– Ем... народе, ви чого? Бет, мені треба обличчя до ладу привести. Лео, сховай те, що в тебе в руках, і обличчя простіше зроби. Мені реально страшно. 

– Тьху на тебе, погань ти безмозка! – Лео справді сплюнув. – Чого ти кричиш, як божевільна? У мене й так сивини вдосталь, так ще й подрузі вирішила додати? 

– Лео, заткнися! У мене немає сивини, а ти весь сірий, нічого з тобою не буде. Ті, стій тут, зараз усе швидко виправимо. 

Аннабет привела мене до ладу. Талановита в мене подруга! Ми одягнулися, я – у форму, яку прислали батьки спеціально для турніру. Спортивна форма, яку зазвичай вдягають на тренування, але з вишитою золотом емблемою академії та по кромці кофти і штанів – візерунок полум’я. Я – єдина дівчина в нашій команді і хочу мати гарний вигляд. 

Бет одягла свою улюблену сукню. Чорну, як і весь її одяг. Вона – відьма і дуже рідко носить щось в іншій кольоровій гамі. 

Ми спустилися в головну залу академії, там був збір учасників і охочих вирушити на турнір як підтримка. 

– Бет, – відвела подругу трохи вбік, – ледве не забула… Будь ласка, терміново зв’яжися з батьками і скажи, щоб поїхали з острова сьогодні. Нехай і моїх обов’язково заберуть. Це дуже важливо. Я потім поясню чому. 

Подруга, погоджуючись, кивала головою. Я знала, що вона точно виконає моє прохання, і батьки не ставитимуть зайвих запитань. Сподіваюся, що ще не пізно. 

Учасники вишикувалися на сцені. Я стала в інший кінець строю, подалі від Орінські. Він сьогодні був особливо похмурий. Глянув на мене, але заговорити не намагався. І за це дякую. Мені треба зібрати всю силу, щоб завтра не зірвати спільне випробування.