Розділ тридцять шостий

Розмова з нею, мов шепіт вітру крізь старі сторінки: не дала всіх відповідей, та в серці стихла буря і з’явився напрямок.

Прийняла душ, змінила одяг, уклала волосся і пішла. Не в їдальню, а прямо в кабінет професорки Венської. Почекає Лірой ще трохи. Я зараз не готова до спілкування з ним. Для початку необхідно заспокоїться. Порадитися з більш зрілою людиною. Собі я не довіряю. 

– Професорко Венська, до вас можна? – я тихо постукала у двері. 

– Проходь, Тіано, я вже чай заварила, – жінка лагідно посміхнулась і вказала на крісло. 

Мене лякає ця жінка. Я прийняла рішення зайти до неї, тільки кілька хвилин тому, а вона вже готова. 

– Професорко, вам не нудно живеться? Ви знаєте заздалегідь, що станеться. Ніякої інтриги, нічому дивуватися. 

– Усе не зовсім так, – Венська розсміялася. – Я бачу і відчуваю деякі події, але глобальні мені недоступні. Для цього потрібно зосередитися, а це може призвести до трансу. Ти знаєш, що я трохи боюся такого стану. 

– Я готова поділитися особистим. Мені потрібна порада, – приречено зітхнула, роблячи ковток чаю. 

Вирішила розповісти все, як є. Мені подобається Дерек як хлопець, як людина, але не подобається його постійна відсутність. Ми за весь час стосунків на побаченні були кілька разів. Я намагалася з розумінням ставитися до його служби, але, мабуть, моя молодість занадто егоїстична. Мені мало його уваги. А складніше за все, що наша близькість не можлива. Моя магія води чинить опір усіма силами. 

З іншого боку – Семуель, який кілька років намагався перетворити моє життя на пекло, а зараз він прагне навіть не знаю чого. Я не розумію його і свою реакцію на нього. Іноді мені хочеться встромити йому стрілу в око. Жах, я кровожерлива!  

А іноді мені хочеться його обійняти, тому що в його обіймах спокійно. 

Розповіла і про те, що вже не раз цілувалася з Орінські. Червоніла при цьому, але вирішила бути до кінця чесною з Венською. У ці миті магія води не заважала. І про дивний метод Сема, як приручити мою воду. 

Говорила я багато, швидко, надмірно емоційно. Часто перестрибуючи з теми на тему, захлинаючись від емоцій. Професорка, напрочуд чуйна жінка, слухала уважно, не перебивала. Іноді ставила уточнюючі запитання. Наприкінці мого монологу спитала: 

– Що ти хочеш почути від мене? Конкретний план дій чи мою особисту думку?

– Вашу думку.

– Чудово! Тому що плану в мене немає і не повинно бути. У такому особистому питанні конкретні рішення маєш приймати тільки ти. Поради – теж не дуже гарна ідея. Думку можу свою сказати, але це тільки думка і тільки моя. 

Згодна з нею, але думку почути хочеться. Вона старша й досвідченіша, хоча про її особисте життя нічого не знаю. Все одно мені здається, вона знає більше за мене. 

– Почну з Орінські. У вас тривалий емоційний зв’язок. Цілком імовірно, що симпатія була завжди, але ви були занадто молоді, щоб це зрозуміти. А зараз на тлі гормонів і нервового стресу проявилися справжні почуття. 

Вона дивилась на мою реакцію. Зробила ковток чаю та повела далі: 

– Щодо Ліроя тут усе логічно. Ти молода красива дівчина, позбавлена чоловічої уваги. У той час, коли твої друзі та знайомі активно закохувалися, ти була позбавлена цього. І тут з’являється хлопець-мрія: усміхнений, красивий, відкритий і абсолютно тобою зачарований. Плюс усе підживлено романтикою місця. Звісно, ти закохалася, а коли він показав, що не боїться твого особистого мучителя, то ти ідеалізувала його. 

Венська сховала усмішку за горнятком.  

– Ідеал розбився об прозу життя, коли ви повернулися у звичні будні. Ще й твій мучитель змінив гнів на ласку. Чому твоя магія води сприймає одного хлопця, а іншого ні, краще обговори з нею особисто, – закінчила свою думку професорка. 

– Це можливо?

– Так. Спробуй цю медитацію, – вона відкрила зошит і постукала пальцем по сторінці. – Знайдеш відповіді у води, можливо, і з рештою розберешся. Дякую за те, що поділилася. Сподіваюся, трохи полегшила собі душу, виговорившись. 

– Так, трохи легше. Я піду? 

– Іди. Візьми оце, – простягнула зошит, розкритий на потрібній сторінці. 

– Авроро, ти готова? – пролунав знайомий голос від дверей. 

– Професоре Вардан? – здивувалася я. 

– Фаталь? Я завадив? Зайти пізніше? 

– Ні, Ральфе, усе гаразд. Дай мені хвилину. Я проведу студентку і приберу посуд. 

– Проводжай, я сам приберуся, – він по-хазяйськи пройшов до кабінету і почав збирати чашки зі столу. 

Венська підштовхнула ошелешену мене до дверей. 

– Тіано, звісно, наші з Варданом стосунки – не секрет, але прошу не обговорювати це з кожним. 

– Звісно, професорко, навіть і не думала. І вас прошу... 

– Нікому і ні про що не скажу, – з розумінням відповіла Венська. 

– Та... 

– Та Ральф нічого не дізнається.

– А якщо? – я ніяк не могла вгамуватись. 

– А якщо запитає, скажу, що не його розуму справа. Іди, – здається за тоном, Венська вже втомилась від мене. 

Я повернулася, щоб піти. З-за майже зачинених дверей почула очікуване запитання від Вардана. 

– Що хотіла від тебе ця бідолаха?

– Не твого розуму справа, – ніжно майже проспівала Венська.

Далі почула звук, дуже схожий на поцілунок. Усе, пора йти, а то раптом вони перейдуть до більш активних дій, а це мені точно не варто чути. 

Дійшла до своєї кімнати, втупившись поглядом у зошит. На порозі зіткнулася з Дереком. Буквально зіткнулася. Він виходив, і я від несподіванки ткнулася головою йому в плече. 

– Ой! – потерла місце удару. – Ти що тут робиш?

– Серйозно? Дай подумати. Тебе шукаю! 

Я скривилася від такого тону. Не готова я зараз до скандалу. 

– Дереку, давай поговоримо завтра, будь ласка. У мене є завдання, термінове, від професорки Венської. 

– Тіано, ти нормальна? Я, як хлопчисько, цілий день за тобою бігаю. Що відбувається? – підвищив голос Лірой.

– Я тобі завтра поясню, – спробувала його обійти.