Розділ тридцять другий

Заблокувати – і тиша навік.

Прийняти – й змінитись до краю.

А вода… вже знає, чекає.

Тиждень минув монотонно однаково.Підйом, душ, сніданок, лекція одна або дві, тренування, сон. І так по колу. У п’ятницю на мене чекала різноманітність у вигляді тренування з професором Конрайдом. 

Моторошний тип. Утопити його, може?Користі від наших тренувань нуль. Він мучить мене різними способами. Зовсім не намагається нічого пояснити або якось наблизиться до блокування магії води. 

Сьогодні мене знову ганяли по полю, закидали вогняними сферами, кілька разів запустили в політ. Двічі я обдала професора водою, один раз підпалила його волосся.Хотіла одразу загасити, використовуючи магію води, але та геть відмовилася. 

Після того як я впала обличчям у бруд, мої нерви здали. 

– Професоре Конрайд, якого демона?! Скільки можна?! Ми тупцюємо на одному місці. Я не розумію, вам подобається, коли я вся в багнюці? Я думала, ви мені допоможете. Поки що це схоже на знущання. Якщо ви не знаєте, як допомогти, давайте на цьому попрощаємося. 

– Ось зараз ти в крайньому ступені оскаженіння, – задоволено сказав цей гад. – Використовуй вогонь для створення щита. А якщо прорветься вода, прочитай заклинання, яке я тобі давав на минулому тренуванні. 

Присягаюсь, я його скалічу! Створю зараз не щит, а сферу і запущу в нього. Створила щит, не стала зовсім біситися. Щит вийшов чудовий, вогняний, красивий, міцний. Вода зачаїлася, як наляканий заєць у норі. 

– І? Що ще створити?! – продовжила скаженіти. 

– Поки ти така знервована створюй усе, що хочеш. Тільки не забудь про заклинання. 

Ще годину я страждала на полігоні.Створювала все підряд – і сфери, і птахів, і просто полум’я. Вода мовчала. Я нарешті заспокоїлася, але зовсім впала духом. Не прощаючись із професором, пішла в роздягальню. Не дійшла, сіла на підлогу біля входу і розревілася. 

Картина повторюється. Я сиджу і реву в коридорі, а поруч сидить Орінські. 

– Що сьогодні сталося, бідолахо? Слухай, Фаталь, мені навіть прикро. Я тебе так часто не доводив до сліз. Хто цей смертник? – він легенько штовхнула мене плечем.  

– Конрайд! Він мене дістав. Я думала, він допоможе, а він тільки знущатися може. Подивися на мене, – вказала на своє обличчя і форму, – мені стільки бруду для маски краси не потрібно. Тим більше так часто. Чого регочиш?  

Орінські не просто реготав, він уже плакав від сміху. 

– Тобі дуже личить ця маска краси. 

– Орінські, я тебе зараз вдарю! 

– Краще поцілуй. Ай! Досить! – я його кілька разів стукнула. – Я заслужив на подяку, а не на побої. Ходімо, вмиєшся і повернемося на полігон. 

– Семе, будь ласка, у мене немає сил. Давай не сьогодні, – благала мага. 

– Тіано, будь ласка! Ми не будемо тренуватися. Я тобі дещо покажу. І ще хочу дещо спробувати, – він підняв мене, потягнувши за руку. 

– Сподіваюся, ти говориш про тренування, – напівголосно вимовила і пішла до умивальника. 

Ми повернулися на полігон. Він підвів мене до зброївні. Дістав якийсь довгий ящик. 

Гарний, різьблений, з гербом. Відкрив, а там лежав меч дивовижної краси. 

Блискучий, тонкий, короткий, руків’я інкрустоване дорогоцінним камінням. 

– Це що, – я обережно провела пальцем по середині леза, – за краса? 

– Це твоя нова зброя. Не сподівайся, це не подарунок. Спробуєш, потренуєшся і, якщо буде все добре, даси своєму батькові. Упевнений, він зможе зробити такий самий, – Сем з посмішкою спостерігав за моїм захопленням.

– Чудово придумано. Давай спробуємо. 

Я взяла в руки меч. Він легкий. Безумовно, зраділа цьому відкриттю. Переклала в одну руку, зважила, покрутила. Чудове балансування. 

Стала в бойову позицію, замахнулася, на видиху вразила ціль. Нею був, звісно, Орінські, але він майстерно виставив щит. 

– Це що, вся твоя подяка? – жартома образився він. 

– Не дуйся, я практикуюся. Дякую, чудова зброя! Тепер можна нормально відпрацювати цю частину. Коли займемося стрільбою? 

– Пізніше. Давай спробуємо дещо, – загадково промовив хлопець.

– Ти мене лякаєш. Що ти хочеш? 

Він підійшов ближче, поклав руки мені на плечі. Мені страшенно захотілося доторкнутися до нього. Трималася з останніх сил. 

– Семе... Що ти робиш? – підняла погляд на нього. 

Він дивився важко, поглядом потемнішав. Заплющив очі, відкрив. Із погляду зникла важкість. 

– Спробуй зараз потягнутися до магії води. Якщо хочеш, можеш мене втопити. Пусти магію по венах. Пам’ятаєш, як вперше пустила вогонь? 

– Семе, я пробувала це мільйон разів. Не спрацювало, – втомлено відповіла. 

– Спробуй зараз. Давай. 

Я потягнулася до магії води. Вона відгукнулася і завібрувала. Спробувала пустити магію по венах. У цей момент Орінські поцілував мене. Ніжно торкнувся губами. 

– Не відволікайся, – він легенько торкнувся кінчиком язика куточка моїх губ, – продовжуй запускати магію. 

Яке тут не відволікайся. Мене трусить, мене у вузол зав’язує. Мені хочеться вчепитися в нього і поглибити поцілунок. Виявляється, мені цього не вистачало. 

– Зберися, Тіано, – шепоче Орінські. 

Він має рацію. Повернулася до магії води. Вона насилу, але потекла по венах. Сем продовжував цілувати моє обличчя. Я плавилася від задоволення. Дрібними поцілунками проклав доріжку до мого вуха. 

– Створи сферу, – примусив мочку. Я слухняно виконала і навіть вийшло. – Розумниця, запам’ятала відчуття? 

Ствердно кивнула. Хотіла відпустити магію. Мені потрібні вільні руки. Хочу доторкнутися до нього. 

– Стивай, зарано, – читаючи мої думки, промовив біля самих губ Орінські, – а зараз створи сферу вогню і постарайся запам’ятати всі відчуття. 

Він впився в мої губи, вимогливо розкриваючи їх язиком. Я особливо й не пручалася. Трохи забарилася, створюючи сферу, і з усією пристрастю відповіла. 

Через хвилину він зупинився, відсторонився, щоб побачити плоди своєї праці.  

Уявляю, що він побачив.Дівчина зі скуйовдженим волоссям, очманілим поглядом, припухлими губами і двома сферами в руках. Сфери трималися щільні, цілісні, готові в бій. Однаково сильні. На перший погляд і не скажеш, що сфера води – перша в житті.