Розділ двадцять дев'ятий

Стресостійкість – це коли замість втопити професора, ти просто глибоко вдихаєш.

Увійшла до кімнати Ліроя, він тихо спав там, де я його залишила. Я не стала його будити.Вирішила роздивитися. Пройшлася кімнатою. Досить чисто, речі не розкидані.Провела пальцем по корінцях книжок на полиці. Усі з некромантії, кілька художніх і збірка оповідань”Пригоди ельфа”. 

Щось мені підказує, що з цим ельфом я знайома. Треба буде перевірити свої здогадки. Історія, яку мені читав Дерек, дуже схожа на правду і в дусі дослідницької особи. 

На письмовому столі лежали кілька зошитів.Я знаю, що чіпати особисті речі неприпустимо, але так захотілося подивитися на почерк Дерека. Відкрила перший зошит, там самі формули. У другому були записи незрозумілою мені мовою.Цікаво, що це таке? Я присіла на стілець і перегорнула ще кілька сторінок. Нічого не розуміла, але почерк гарний. 

– Це давньоельфійська мова, – почула голос Дерека і закрила зошит. 

– Вибач, не хотіла порушувати твій особистий простір. Мені було цікаво, який у тебе почерк. Кажуть, про людину можна багато сказати, побачивши, як вона пише. 

– І що можна сказати про мене? 

– У тебе чисто написані всі речення, немає виправлень і чорнило не розмазане.Наскільки я знаю, це говорить про те, що ти дуже охайна людина. Любиш порядок і чистоту. Букви написані з різним натиском на перо, одні округлі, інші більш гострі. У тебе мінливий характер. Ти можеш бути дуже добрим, але й різким, коли це потрібно тобі. 

– Відповідає дійсності? – з хитринкою в голосі спитав Дерек.  

– Так, безумовно. 

– Відкрий наступний зошит, – наполіг він. 

– Дереку, ні. Вибач ще раз. Я більше не дозволю собі такої вільності, – я ніяково смикала край свого рукава.

– Відкрий, будь ласка. 

Я трохи зам’ялася, але відкрила. На першій сторінці був написаний мій портрет у профіль. 

Приголомшливо!

Дуже детально, навіть маленьку родимку на мочці вуха видно. Я здивовано повернулася до Дерека. Він кивнув, показав жестом, щоб я перегорнула сторінку. 

Збожеволіти можна! Він написав двадцять сім моїх портретів. Анфас, профіль, зла, спокійна, сумна, з посмішкою і без неї, з різними зачісками. 

– Ти – чудовий художник. Коли ти встиг? Чому їх так багато? – голос тремтів від почуттів. 

Він поплескав по дивану, запрошуючи присісти поруч. Я сіла, взяла його за руку.Згадала про зілля. Схопилася, збігала до столу, відкоркувала пляшечку і повернулася.Дерек залпом випив зілля, скривився. Так, смак не дуже, але відновиться після нього значно швидше. 

– Якийсь час жив у ельфів. Вивчав історію та писемність. Дуже сподобалася давньоельфійська. Мені легко вдалося з нею розібратися й іноді я записую тексти та конспекти цією мовою. А твої портрети я писав по пам’яті. Так, я тебе побачив, і мені захотілося той чи інший момент замалювати. 

– Ти вже закривав так розриви? Скільки сили на це йде? Ти швидко відновишся? Зараз ти блідиший, ніж зазвичай. Я хвилююся! – стурбовано подивилася на свого хлопця. 

– Я навіть не знав, що так можу. Діяв на емоціях. Ти була геть розгубленою і наляканою. Тому не знаю, наскільки сильно я виклався і скільки проваляюся в ліжку, – він знизав плечима. 

– Дякую тобі, – я нахилилася і поцілувала його в щоку. – Бет теж просила передати подяку від усіх. 

– Не варто тільки з мене героя робити, – він тихо засміявся. 

– Як це не варто? Я попрошу тата відлити з бронзи твою статую і домовлюся з ректором, щоб її поставили в центрі академії. Ще можна з водниками домовиться, і вони зроблять крижані статуї. Розставимо по коридорах. Тільки треба буде позувати, – казала серьозно, але подумки посміхалась. 

– Жартуєш?! – він навіть підвівся. 

Дивився, абсолютно переляканий від такої перспективи, на мене. 

– Звісно, жартую! – щиро розсміялася та крізь сміх промовила: – Бачив би ти своє обличчя! 

Кілька днів академія гула, як розтривожений вулик. Усі обговорювали випадки розриву матерії світу, що почастішали. Ректор ходив чорний, як хмара. Він відповідальний за студентів, а ми вже вдруге наразилися на небезпеку в академії. 

Студенти нервували. Вогневики відновили тренування, відточуючи майстерність.Відьми зайняли всі лабораторії та майстерні.Обнесли оранжерею, винаходили нові зілля.Ельфи і дроу зі своїм наставником відпрацьовували заклинання. 

На полігоні постійно було людно. Я не могла зосередитися. Професор Конрайд випробовував мою нервову систему. 

Кілька разів я скупала його, один раз підпалила піджак. Кілька разів облила водою половину присутніх на полігоні. 

Мене й так недолюблювали, а після цього взагалі обходили іншою дорогою. Дерек знову пропав. У нього в королівстві теж був випадок розриву матерії. Настрій впав до нуля. 

– Тіано, зачекай хвилинку!

Професорка Венська поспішала коридором до мене. Вона спіймала мене після чергової невдалої спроби втопити Конрайда. 

– Тіано, ти жодного разу не прийшла до мене на заняття. 

– Професорко, за всієї поваги, але я зараз не здатна зосередитися і, боюся, наше заняття закінчиться тим, що я затоплю ваш кабінет. 

– Чому ти в цьому так упевнена? – обережно запитала жінка. 

– Я щойно двічі мало не втопила професора Конрайда. Ви впевнені, що хочете випробувати це на собі? – я вичавила посмішку. 

– Не впевнена, але, будь ласка, зайди до мене за годину. Ми просто поговоримо.

– Добре, – приречено погодилась. 

Я зупинилася біля роздягалні. Мені було сумно, страшно і самотньо. Ці почуття були настільки сильними, що я присіла біля стіни і тихо заплакала. 

– Фаталь, не найкорисніша справа для дівчини сидіти на підлозі. Ти що, плачеш? 

Орінські присів навпроти мене і підняв за підборіддя моє обличчя. Подивився із занепокоєнням в очі. 

– Хто посмів?

– Карісса, – я шмигнула носом, як мала дитина.

– Що Карісса? – не зрозумів мого натяку. 

– Вона посміла мене образити, коли нагородила магією води.