Розділ двадцять сьомий

В її очах – притулок і весна,

Мій жар втамовує її пристрасть.

І вперше – не згоріти до тла,

А жити… в тиші, що прийшла, як сутність.

Семуель

Демоне! Я захворів! Банально застудився. З дитинства не пам’ятаю, щоб я хворів. Після пробудження магії я не хворів жодного разу.Йти до лікарів? Не дуже хочеться, але треба. Усе тіло болить, як за температури.М’язи, немов свинцем налиті. І магія всередині казиться. 

– Що сталося, Орінські? Що тебе привело в мій кабінет? – ненавиджу це муркотіння, особливо від дорослих жінок. 

Лікар сьогодні – відьма років двадцяти п’яти. Колишня учениця академії. Красива дівчина і знає про це. У мене жінки не було демонову купу часу. Пора надолужити згаяне, заодно й вилікуватися допоможе. 

– Мені погано, – в тон їй відповів і зайшов у кабінет, зачиняючи двері, – вилікуй мене. 

– Як забажаєш, красунчику, – вона спокусливо взялася за верхній ґудзик на своїй формі. 

Я зробив крок ближче і поклав долоню їй на потилицю. Хотів притягнути для поцілунку і погладив великим пальцем по щоці. 

Не та шкіра, не ті відчуття. Втягнув повітря через ніс – не той запах. Ні, не хочу. Хочу іншу.  

Демоне!

Здається, я зрозумів походження своєї хвороби. 

– Вибач, красуне, не сьогодні. 

Швидко вийшов із кабінету, притулився до стіни й заплющив очі. П’ять днів! Я не бачив її п’ять днів, і мене так ламає! Якого демона?! Зовсім рехнувся! Ось уже й запах її відчуваю. Повз хтось пройшов, і я розплющив очі. Не може бути! 

- Фаталь?

Повернула голову, скривилася, ще й непристойний жест рукою скрутила. От же гадина! Мене тут ламає, а вона пішла, як ні в чому не бувало. 

Тіана

У кабінет до професора Венської йшла з надією. Може. допоможе знайти відповіді.Задумалася і не помітила, що хтось стоїть біля стіни. Придивилася, а це мій особистий кошмар! Якийсь він дивний, червоний весь.Жар у нього чи що? Може, тому біля кабінету лікарів стоїть? Чому ж не заходить? Може, допомогти? 

Навіть зробила крок у його бік, але він розплющив очі, і я зробила вигляд, що не помітила його. 

– Фаталь? 

І не зрозуміло, чого в цьому питанні більше – злості, що побачила його слабким, зневіри, що я тут, чи надії, що не помилився. Ой, не мені в його хворій голівоньці розбиратися.Повернулася, позначила своє ставлення до нього особливим жестом – не дурень, зрозуміє. Не до нього зараз. 

– Професорко Венська, до вас можна?

– Тіано, чим можу бути корисною? 

Професорка була у себе в кабінеті, сиділа за столом і щось писала. Я присіла на стілець для відвідувачів. Трохи помовчала, не знаючи. як почати. Професорка терпляче чекала. Я ніяк не могла зібратися з думками.

– Тіано, ти хочеш поговорити про свої сни? Щось сталося? Що тебе підштовхнуло звернутися до мене? 

– Я була у батьків і займалася вітражем. Відпустила фантазію і в мене вийшла картина – точна копія мого сну, – зі звуком випустила повітря. 

– Це робота твоєї підсвідомості. Розкажи мені докладно, що ти бачила в цих снах. 

Я розповіла їй усі сни з подробицями.Згадала і про схожість чаші, яку замовив тато, і тієї, що в моїх снах. 

– Це вже цікаво. Добре, влаштовуйся зручніше, зараз подивимося. 

Вона підійшла до своєї шафи з пляшечками.Дістала одну з них, висипала порошок на долоню. Щось прошепотіла і здула мені в обличчя. 

Зруйнований замок, мокра земля, білий туман стелиться і ховає в собі щось зловісне. Я зі зв’язаними руками на вогкій землі. Це вже було, і мені не дуже сподобалося продовження. Не буду нікуди йти. Подивимося, може, щось зміниться. 

Почула шум за поворотом, але це був не Орінські. До мене підійшов чоловік у плащі з каптуром. Обличчя приховане в тіні. Голос той самий, що я вже чула. 

– Дівчинко моя, потерпи трохи. Скоро за тобою прийде друг. Ти будеш вільною. Це непорозуміння, і жахливе ставлення до нашої рятівниці буде покарано. Винуватець понесе суворе покарання. 

Який затишний кабінет у професорки Венської. Мене всю трусило. Вона накрила мене пледом і дала чашку з гарячим чаєм. 

– Ви щось бачили?

– Так, я бачила все. Я не знаю, хто ця людина. Він майстерно ховається. Замок новий, але нещодавно зруйнований. Де це, теж не видно. Туман накладено майстерно. Схоже, у нас з’явився новий темний, і ти йому потрібна, – Венська хмуро звела брови. 

– Навіщо? Я майже нічого не вмію, ще й вода моя, – щиро здивувалась такому припущенню.  

– Ти себе недооцінюєш. Ти знаєш, що в тебе дуже високий рівень магії вогню? Я б сказала, занадто високий. 

– Жартуєте? Чому тоді я майже нічого не можу зробити? Магія підкоряється жахливо.

– Ти неправильно з нею взаємодієш. Спробуй не підкоряти, а довіритися їй. Приходь на заняття, пошукаємо контакт між вами, – професорка дружньо поплескала мене по руці. 

– Леді Венська, що ви скажете про професора Конрайда? – спало мені на думку ще одне питання.

– Він трохи дивний, але дуже розумний і прекрасний співрозмовник, – жінка якось мрійливо посміхнулась. 

– Думаєте, він допоможе мені заблокувати воду?

- Можливо, але надто не сподівайся. 

Подякувала професорці і пішла шукати Конрайда. Цікаво, де зараз Дерек? Йому що, не сказали, що я приїхала? Може, зайти до нього? Пізніше, спочатку домовлюся про заняття. 

– Фаталь, що це було? Ти ж вихована леді. 

Орінські! Він що, стояв тут весь цей час? 

– Що тобі треба? – невдоволено запитала хлопця.

– Чому ти тут? Я сподівався, що позбувся тебе на всі канікули, – гримнув він. 

Запитати в нього про Дерека? Навряд чи він знає, де зараз мій хлопець. А от де Конрайд, цілком можливо знає. 

– Ти знаєш, де зараз професор Конрайд? 

– Я схожий на довідник чи на Рональда? Ти готова почати тренування зі мною? 

– Якщо для того, щоб потрапити на турнір, я маю провести багато часу в такій неприємній компанії, то так, готова, – скривилась, як після лимону.