Епілог.

Весілля у мене було саме таке, про яке я колись так палко мріяла довгі роки.

У мене був мужній, гарний, найкращий у всесвіті наречений, якого я люблю без тями, і за яким піду, хоч на край світу, хоч до іншого світу, так само, як і він за мною. Що Діней, тобто, Сергій вже довів насправді.

Є у нього, щоправда, чималенькі мінуси.

По-перше, він, аж занадто, владний, по-друге -страшенно ревнивий і, останнє - легко руки розпускає.

Мені завжди було страшенно важко бути слухняною та абсолютно покірною жінкою, а у цьому світі – особливо. Та Діней, а тепер, Сергій, настирно примушує до цього, і я, кінець кінцем, завжди корюся йому. Так чи інакше: добровільно або силоміць.

Ревнощів Сергія я неймовірно боюся. І не через те, навіть, що він мене покарає, коли приревнує. Я хвилююся, що він у запалі може наробити невиправних помилок і постраждає сам. Саме тому з мого гардеробу зник увесь верхній одяг, що провокує чоловічий інтерес, більше немає коротких суконь та  спідниць і, навіть, від джинсів теж довелося відмовитись. Що поробиш… Стосовно цього, то я по-жіночому відриваюся на страшенно дорогій і сексуальній нижній білизні. Хай усе інше суворе і закрите, та у мережевих трусиках та бюстгальтерах Сергій мене не обмежує і, навіть, сам те купує .

На чоловіків, старших п’ятнадцяти і молодших шестидесяти п’яти років я, навіть, зайвого разу очі не піднімаю і не звертаюся до них без нагальної потреби. Не дуже звично так жити, проте значно спокійніше і Сергій легше з дому, хоч іноді, саму випускає. Нещодавно він дивився якийсь документальний фільм про ісламську державу. Як же йому сподобалося, що там жінки одягаються так, що нічого не видно, навіть, обличчя!

 - От би у цьому світі скрізь так було! – мрійливо поділився він зі мною своїми думками.

Вдома, у іншому світі, він не був таким ревнивцем. Тобто, був, та не настільки. Чомусь втрата королівського статусу загострила цю недобру рису його характеру. Та вже маємо, що маємо. У мене теж тут… веснянки на обличчі.

Стосовно третього недоліку – річ зовсім малоприємна.  І хоч, після того випадку з Олегом, коли Діней-Сергій мене боляче відшльопав, до речі, несправедливо, знову такого, поки що, не повторялося, та я знаю, що він може мене вдарити і вважає це за норму, отож, стережуся цього. Чесно кажучи, це дуже неприємно, особливо, коли є привід для його гніву, бо тоді я страшенно боюся чоловіка. Взагалі, якби не безліч плюсів та його настирливість і одержимість мною, можливо, цей мінус розвів би нас назавжди ще у іншому світі. Крім останнього, я кожного разу дуже важко реагувала на фізичні покарання. Сам Діней добре пам’ятає мою втечу після батога, і те, як шукав мене цілих шість років у іншому світі, тому, впевнена, завжди стримується. Проте, мені все одно дуже страшно, коли він гнівається.  А як цього разу не стримається? Стараюся не доводити, та це ж життя, усіляке трапляється…

Та, не будемо про сумне! На весіллі у мене було  біле плаття, і навіть крихітна кокетлива фата. А що? Комусь це, звичайно, що може бути смішно: зріла жінка, мати двох синів, старший, можливо вже, навіть, оженився – і начепила білу фату… Та мені так схотілося! І ніхто не зняв! І я була гарна! У цьому світі я вперше виходила заміж і ще не мала дітей.

Весілля ми гуляли двічі. Спочатку розписалися у місті. На розпис приїхав батько Сергія і якісь його родичі, мої дядьки й тітки, двоюрідні брати і сестри, Лариска з чоловіком. Хоч після загибелі першої сім’ї Сергія пройшло тільки півроку, та родичі не засуджували його другий шлюб, бо вважали, що він частково втратив пам’ять, а я лікар, що повернула йому розум. Навпаки, всі раділи, що він офіційно прив’язав мене до себе.

У ресторані я і букет нареченої кидала і тамада був. До речі, підв’язку Сергій зняв зубами, примудрившись ані на трохи не відкрити мої ноги.

Поганенько тільки вийшло з викраданням нареченої. Я, звичайно, що волала, щоб мене негайно поставили на ноги, просила, щоб припинили мене утримувати та відпустили до нареченого. Та де там! Гості напідпитку моїх слів не розуміли, точніше вважали, що то я так, по святковому сценарію пручаюся. На щастя усе більш-менш обійшлося. Тільки одного «викрадача» забрала швидка і він вже повністю одужав.

Загалом, все було так, як я багато разів мріяла. І головне, без перебору, не занадто, усе в міру.

Після пригод, що я пережила в іншому світі, принцип «усе в подвійному розмірі» мені вже почав набридати. Усе в міру – саме те! Тепер мої мрії значно скромніше. Не хочу пристрастей, не хочу бути королевою. Хочу звичайного людського життя з коханим чоловіком і, можливо, ще одну дитинку.

Мою квартиру ми досить легко і вдало продали та приїхали жити до батька Сергія. Ми могли залишитися в місті, та вирішили, що у сільській місцевості Дінею буде набагато легше освоїтися в новому світі. Та й не хотілося залишати наодинці літнього чоловіка, що його Діней із задоволенням називав батьком. А щодо мене, так лікарі-терапевти всюди потрібні. Щоправда ні лікарні, ні поліклініки в селі не було, лише медпункт та старенька фельдшерка, що з моїм приїздом одразу пішла собі на пенсію, а я оформилася на її місце. Так що, я одразу виявилася з роботою.

А в селі ми потім ще повінчалися, що мені теж страшенно сподобалося. Я, навіть розплакалася. Тим паче, що вранці зробила тест і дізналася, що вагітна.

Діней до цієї звістки якось прохолодно віднісся: ну вагітна, то й вагітна. Чи й не дивина! Так поцілував, для годиться та сказав, що любить. А от його батько так зрадів, що я його ліками відпаювала та все дякував. Плакав і дякував мені.

Через вісім місяців після весілля у нас народилася гарненька зеленоока, як батько, дівчинка. За моїми підрахунками, скоріш за все, думаю, наша дочка - дитинка нічного клубу. Малятко росте дивовижною красунею і великою розумницею, дідусь її страшенно любить, і каже що вона дуже на його покійну дружину, мати Сергія, схожа.

Іноді, потайки від чоловіка, я сама ходжу в печери. Заходжу всередину, недалеко і неглибоко, заплющую очі і розмовляю зі своїми хлопчиками. Розповідаю їм наші з їхнім батьком новини. І сама вигадую синові розповіді мені про їхнє життя в там, вдома. Знаю, це - дурня… Нерозумно, але мені так легше стає, коли зовсім тужити за ними починаю.