Глава 35. Зустріч з цього боку.

Я немов ошаліла від радості. Не підіймаючись з колін, повернулась сяючим обличчям до літньої людини.

- Все буде добре, пане! Тепер все буде дуже, дуже добре! Ми з ним… з Вашим сином… давні знайомі і… коханці.

Обличчя батька Сергія здивовано витягнулося, щелепа трохи провисла.

- Я дуже давно і палко люблю його. Це наша особиста, вигадана мова, тільки між нами двома. Я чудово розумію його, а він розуміє мене. Дайте нам поговорити наодинці, прошу! Будь ласка! Я обіцяю, що вилікую Вашого сина!

Так би мовити... батько тіла мого чоловіка... з величезним подивом і, в той же час, із щирою надією подивився мені в очі і неохоче повільно вийшов з кімнати, нарешті, залишаючи нас з Дінеєм наодинці.

Наступної миті чоловік підхопив мене, і я затишно влаштувалася на його колінах. Сиділа на руках у ... Сергія Вікторовича і, закривши очі, слухала рідні інтонації свого Дінея. А він, хвилюючись, розповідав, як опинився у моєму світі.

- Коли ти провалилася під землю, наші хлопці, не одразу, та, звісно, помітили, що ти зникла. Кинулися шукати скрізь, але тебе ніде не знайшли. Провалля помітили, та воно було занадто вузьке, щоб чоловікові пролізти. А розширити не змогли: зверху була земля, а нижче - скала там.

На цьому місці розповіді, Діней стиснув моє тіло так, що аж ребра затріщали, ніби караючи за те, що зникла. Та мені, навіть, те було в радість, хоч я і, не витримала, застогнала тихенько! Тоді чоловік попустив свої, занадто міцні, обійми і продовжив говорити.

- Сини, знічені та розгублені, повернулися до королівського замку і повідомили мені про твоє зникнення. Зробили це тільки тоді, коли втратили останню надію відшукати тебе самостійно.

Діней глибоко зітхнув і я зрозуміла, що він наново переживає ту страшну мить, коли отримав важку звістку.

- Я нашого молодшого сина замість себе на північному троні залишив. Тільки не хвилюйся, Бахар та мій брат, якщо що, за обома синами доглянуть. До речі, старший не встиг тобі розповісти або не зважився… Він хоче собі доньку південного короля. Як би ми зараз дома були, вже весілля б йому відгуляли, а так… Скоріш за все, там ще триває жалоба за нами.

Я пригадала дівчисько південного короля і трохи скривилася. Такий собі вибір. Мій Бахарчик на краще заслуговує. І взагалі… Принцеса! Чи зможе така розпещена особа, як слід піклуватися про мого любого синочка? Та звідси я все одно не зможу нічого вдіяти… Вже як буде... Я сумно зітхнула. А Діней, тим часом, продовжив розповідь:

- Сам я одразу тебе відправився шукати. Спочатку невеличкий загін своїх найкращих воїнів з собою прихопив. Ми біля твого колишнього села надовго табором стали. Загалом, чотири місяці без толку по печерах вешталися. Воїнів згодом назад, до сина, відіслав, з наказом йому у всьому допомагати та коритися, бо я без королеви не повернуся.

Я мимоволі щасливо та трохи сумно посміхнулася. Приємно було чути, що він страждав за мною, і, у той же час, серце боліло за нього, що так переживав бідолашний.

А Діней усе розповідав:

- Сам залишився. Пусто мені було скрізь без тебе, зовсім самотньо. З часом, почав розуміти, що не знайду свою дорогу королеву живою, але затявся знайти хоч тіло. Я, Наталочко, як втратив надію, що зможу тебе гарненько відшльопати, як тільки знайду, за те, що ти мені устругнула, більше нікого з людей бачити не хотів. Здавалося, безглуздо все без тебе, навіть, існування... Діти виросли, вже дорослі, у них своє життя. Мені сьомий десяток пішов. Попереду самотня старість… вовком вив, не розумів, навіщо мені жити без тебе… Вирішив, буду твоє тіло шукати, доки живий. Тим тільки і тримався.

Мені аж серце карталося, як ті слова чоловіка слухала. Я безперервно перебирала його волосся, гладила плечі, спину. Іноді трохи сіпалася, бо під руками було тіло іншого чоловіка, та я швидко звикала, бо голос був рідний. А він усе говорив, говорив, говорив… Ніби поспішав виговоритися.

- Пару місяців тому, у своїх невпинних пошуках, опинився я далеко під землею, у вузьких ходах і, зненацька, провалився у якусь глибоку яму. Як я її не помітив, не знаю. Вдарився головою добряче, на мить, здається, навіть, свідомість втратив. Отямився, спробував піднятися і не зміг. Голова страшенно гула, прямо розколювалася. Зрозумів, що приклався, видно, аж надто сильно. Кой-як підвівся та спромігся сісти. Посидів трохи, зібрався з силами і встав, таки. Від слабкості мене кидало із боку в бік, та я йшов потихеньку, у суцільній темряві, перебираючи руками по стінці… Важко було, але вийшов, таки, з під землі. Очі так різонуло світлом, що мене, біль аж ніби по голові на додачу вдарив, і я таки впав біля виходу.

Я не втрималася, почала ніжно цілувати очі, лоб, щоки, губи… Чоловік гаряче відповів. Коли ми відірвалися одне від одного, Діней трохи роздратовано закінчив розповідь.

- А тут виявилося не зрозумій що! Спочатку був впевнений, що з глузду з’їхав. Говорять незрозуміло, одягнені по-чудернацькому, у жінок спідниці закороткі, а, найцікавіше, ричать вози без коней, та хіба все перелічиш... Я не з лякливих, а натерпівся страху, поки трохи звик... Далеко не одразу, та все ж, я зрозумів – це інший світ і я до нього якимось дивом потрапив. З добрих новин, думав я тоді, тільки те, що тіло моє тут років на двадцять молодшим стало, хоч і слабеньке. Та його вже давно треную. Чоловік цей, що тебе привів, так на мене дивиться…з любов'ю. За мною рідна мати так ніколи не піклуватися, як він. Ласкаві усі тут, та співчутливі, тільки не розуміє мене ніхто… Так усе ж… Як я з розуму не зійшов, не знаю. Надто все чуже та незвичне і тільки молодість сили додає. Коли ти старий, це так добре - відчути, що тобі знову сорок!  А сьогодні, як рідну мову почув, серце у грудях ніби підстрибнуло! І голос твій, рідний, хоч ти на себе і не схожа, Наталочко моя…

Я теж розповіла йому. Усе-усе. Про себе, про те, як потрапила в його світ і назворот. І, нарешті, запитала:

- Любий, що ми з тобою тепер будемо робити?