Глава 34. Відпустка.

Минуло півроку. Я, нарешті, змирилася зі своєю долею і більш-менш заспокоїлася. Прийняла рішення, що треба якось налагоджувати своє життя надалі.

Олег продовжував приходити із неочікуваною регулярністю. Я вже, навіть, втомилася проганяти та відмахуватися від нього. До того ж, він якось непомітно примудрився стати потрібним. Наприклад, Лариска розповіла йому про полочку на кухні, що відірвалася, і він прийшов з інструментами і прикрутив усе на місце. До речі, я впевнена, що подруга переповіла йому, що моє велике кохання до іншого - то просто хворий двогодинний сон у печері, після падіння.

Кілька разів Олег підвозив мене з важкою ношею з ринку, коли я не розрахувала свої сили і накупила занадто багато усього. Чи випадково опинявся там, де потрібно, чи слідкував за мною? Не знаю… Мені казав, що випадково.

А одного разу, Олег вирішив неприємне питання з п'яним сусідом знизу, дуже вчасно опинившись поруч, коли той вирішив влаштувати зі мною, прямісінько у під’їзді, розборки зі сваркою і, можливо, бійкою, бо зробила йому зауваження. За пів року випадків такої несподіваної допомоги багато набралося.

Лариска нашіптувала мені у вуха, щоб я, нарешті, перестала витребенькуватися і виходила заміж за Олега. Але я не хотіла... Мені все ще, майже щоночі, снився мій Діней. І я вирішила для себе: хай, це був сон, та, якщо не з ним, краще ні з ким. Така, виходить, моя доля…

Прийшов час моєї відпустки за графіком. Як у жінки самотньої та бездітної, мені, зазвичай, випадали холодні, непопулярні для відпочинку, місяці року. Ось і зараз, за вікном, виправдовуючи назву, страшенно лютував лютий, запорошуючи скрізь снігом, що його у вихорі носило над землею та кидало колючими жменями прямо у обличчя.

Недовго думаючи, у перший же день відпустки я зібралася і поїхала у те саме село, що біля «моєї» печери. Потягнуло страшенно. Поїхала сама, майже втекла, звичайно, що без Олега. Хоч, я знала, що вони з Ларискою, потай, планували наш з ним спільний відпочинок. Так що я, таки, справді, буквально, що дала втікача від свого колишнього.

Коли вийшла із старенького рейсового автобуса на площі, поруч з сільрадою, розгублено озирнулась навкруги. Куди тепер?

На узбіччі дороги лежить глибокий незайманий сніг, дахи справних сільських будинків накривають товсті білі шапки, з покрівлі звисають довгі бурульки, бо недавно була відлига, а потім вдарив мороз.  Автобус поїхав, інші пасажири розійшлися, я швидко залишилася на зупинці сама. Навіщо приїхала? Куди піти? Глянула попід ноги: тільки прочищена дорога та глибше накатані колії від автобуса чи, може, трактора та протоптані вузькі стежки від хати до хати. Де-не-де, було видно, що господарі почистили сніг біля свого житла лопатами.

Куди ж бо мені піти? Не брьохатися ж по глибокому снігу до печери ...

Біля мене зупинилася жінка.

- Ви до кого? - поцікавилася, розглядаючи мене з дитячою безпосередністю.

Я гарячково думала, що відповісти. Не скажеш же: «Я на побачення до чоловіка, що мені тут наснився». Потім обережно почала:

- Розумієте, я - лікар...

- А-а-а! Так Ви до Сергія Вікторовича? Ходімо! Я вас проведу.

Я пішла. А що? Холодно ж на вулиці стояти. Треба кудись йти.

Жінка йшла попереду вузенькою стежкою і торохтіла, без зупинки, навіть сильний мороз їй дихання не перебивав:

- Сергія Вікторовича, як знайшли у печерах, вже два місяці тому, так з того часу ніяк у себе привести не можуть. Така біда! Єдиний син господаря! Його по голові сильно вдарили. Хазяїн наш вже його і на МеРеТе до міста возив, щоб йому голову апаратом просвітили, і всілякі там обстеження робили, а він ніяк в себе не приходить – мовчить, сердешний, або каже якусь незрозумілу нісенітницю. Таке лихо у сім’ї, таке горе! Воно і зрозуміло. Так і, як тут, не зійти з розуму: і дружину його, і донечку ці бандити проклятущі вбили! Сергій Вікторович сам тільки дивом живий залишився. Батько його кістьми ліг, а всіх тих нелюдів спіймали і засудили. У господаря нашого зв'язки, ще ті! Тільки здоров'я синові не повернеш...

З такими розмовами ми підійшли до великого добротного особняка, найвищого на селі. Жінка, що супроводжувала мене, сама натиснула дзвоник, а потім, і представила мене, як лікаря, кремезному літньому чоловікові, що відкрив хвіртку біля воріт. Той з сумною надією подивився на мене і одразу квапливо запросив до хати. Балаклива жіночка залишилася за ворітьми.

У кімнаті, куди мене завели, після того, як я роздягнулася і назвалася господареві будинку, за столом сидів похмурий здоровезний чолов’яга років сорока - сорока п'яти. Він спідлоба зиркнув на мене на диво гарними зеленими очима.

- Синку! До тебе лікар прийшов, - трохи запобігливо пояснив йому мій літній супроводжуючий, що стояв у цю хвилину за моєю спиною.

- Кого це знову принесло на мою голову! - сердито рикнув чоловік на знайомій мені мові.

- Звідки Ви? Хто Ви? Ви з Північного королівства? – прохопилися у мене схвильовані питання. Я, мов навіжена, кинулася  до людини, що сиділа переді мною. Впала навколішки біля нього, бо ноги не тримали…

Він трохи здивовано придивився до мене, потім взяв у долоні моє обличчя і, заглядаючи прямо в душу, з надією запитав:

- Наташо?

- Так, Наташа... А Ви… Ви знаєте Дінея, північного короля?

Але мене вже… цілували. І я, закривши очі, упізнавала... свого чоловіка. Не знаю як, і чому, і що, та це був безперечно він!

- Діней?

- Так. Я, – видихнув він між поцілунками.

Літній чоловік у дверях, нарешті, схаменувся:

- Лікарю, що відбувається?