Глава 33. Старе нове життя.

Ранок застав мене на підлозі. Тіло, що звикло до ніжних пухових перин, нило і боліло після короткого сну на твердому. Очі та ніс почервоніли і розпухли від сліз так, що віки відкривали тільки вузенькі щілинки, а ніс майже не дихав.

Заграв виклик на мобільному телефоні.

- Наталіє Вікторівно! Вітаю! Що ж Ви не попередили, що Вас не буде на зміні? Хіба ж Лариса Володимирівна одна усіх хворих обійде? Ви раптово захворіли? Чи просто запізнюєтесь з якихось причин? На відділенні один лікар не впорається, - я упізнала знайомий голос завідуючого відділенням, він був стурбованим і трохи сердитим.

Відділення... Хворі ... Лікар... Згадала! Та я ж тут, у цьому світі, працюю! Лікарем у терапевтичному відділенні…

- Я…, - ой, не пам’ятаю  ім’я та по-батькові зав відділенням, – вибачте, особисті справи, такі обставини, сьогодні ніяк не можу бути на роботі.

Я потерла лоба відчайдушно збираючи думки до купи, бо усі розбіглися хтозна-де.

- Завтра… завтра я, обов’язково, вийду, буду, прийду, - мимрила я, і на тому кінці важко невдоволено зітхнули, - перепрошую, мені зараз погано, але до завтра я з цим впораюся.

- Добре вже, - неохоче погодився мій співрозмовник, - але, дивіться мені, Наталіє Вікторівно, завтра - щоб без запізнень! І сьогоднішню зміну мені іншого дня відпрацюєте!

- Так. Дякую, - зітхнула з полегшенням.

Я почовгала, як старенька, до ліжка, впала на нього і знову заснула.

Наступного дня я, як дикунка, смикаючись від надто тісного контакту з оточуючими, їхала у переповненому автобусі заново відкриваючи для себе усі забуті принади старого нового життя.

Думкам ніщо не заважало жити своїм окремим життям і постійно згадувати та аналізувати те, що зі мною сталося. Я мимоволі дивувалася: наскільки легко мені було прийняти нову непросту реальність, вивчити незнайому мову і підлаштуватися до інших правил та умов життя, коли я опинилася в юному стрункому прекрасному тілі. Тоді я залишала в своєму старому світі лише розчарування та зрілий вік. І, наскільки ж важко зараз повертатися у своє колишнє життя! Коли десь там, казна-де, живуть мої діточки і чоловік, коханий, жаданий... Як боляче!

У лікарні йшла до терапевтичного відділення, вітаючись з усіма людьми у білих халатах, хоч мало кого згадала. Тим паче, по дорозі я була занята тим, що старанно пригадувала деталі та порядок своєї роботи.

У ординаторській, біля одного із столів, натягувала  білий халат дуже приємна жінка моїх років. Я її одразу пригадала. Моя найліпша нинішня подружка, Лариса. Вона швидко підскочила до мене і схвильовано заторохкотіла:

- Наташо! Ну, як? Все погано? Не вийшло? Він відмовився зареєструвати ваш шлюб? Тому ти така пригнічена? Ну нічого, люба, не переживай! Купа людей все життя живуть у ​​цивільному шлюбі. Навіщо тобі так треба цей дурний запис у якійсь там книзі про те, що ви з Олегом - пара? Хіба цей запис збереже сім’ю, якщо вам перехочеться бути разом? Ні!

Лариса говорила жваво та удавано впевнено. Очі жінки світилися щирим співчуттям. Я згадала про свої, майже древні, плани щодо шлюбу з Олегом, коли готувалася і обговорювала свою майбутню екскурсію вихідного дня, двадцять п'ять років тому, з цією самою Ларисою... Тут пройшло всього три дні…

- Я назавжди спровадила Олега зі свого життя. До речі, він не їздив зі мною, - коротко пояснила я, і повернулася до подруги спиною, даючи зрозуміти, що продовжувати розмову на цю тему не маю ані якого бажання. Десь тут має бути і мій білий халат…

Лариса тільки зітхнула сумно і з розумінням. Я бачила у дзеркало на стіні, з якою жалістю вона дивиться мені у спину і хитає головою. Мабуть, що було у цьому щось принизливе, та мене не чіпляло.

Потяглися робочі будні. Не сказати, щоб було легко. Але мої недоліки списували на важкий душевний стан через розтавання з чоловіком, про який Лариса пошепки розповіла всім у відділенні, а, можливо, і у лікарні.

На щастя, мені вдалося досить швидко згадати і порядки, і назви ліків. Іноді, мимоволі з вуст злітали слова на мові колишнього життя, але люди сприймали їх, як мій особистий жаргон. Зараз усі легко перекручують слова і вигадують нові. Втім, можливо не тільки зараз, може так завжди було...

Я ходила тиха та пригнічена. Завдяки подрузі, що по великому секрету повідомила всьому колективу про крах мого особистого життя, колеги ставилися до мене з дбайливою увагою і легким співчуттям. Усі дивацтва та помилки списували на проблеми від нещасливого кохання. Хай так, мені усе одно…

Так проминув цілий місяць. Потроху я, як-то кажуть, втягнулася, змирилася з новим поворотом у моєму дивному житті, перестала мочити сльозами подушку. Ходила, їла, пила, розмовляла, працювала, одним словом – була собі якось.

Одного дня, повертаючись вранці після добового чергування у прийомному відділені, несподівано на лавочці біля під'їзду побачила Олега, з пишним букетом квітів, у костюмі. Він рвучко піднявся мені назустріч, та я... я пройшла повз.

Він наздогнав мене, вже у під'їзді. Ледь відчутно, м’яко, штовхнув, притискаючи до пофарбованої темно-синім кольором запиленої стіни.

- Ну, добре, Наташо! Якщо ти вже так хочеш, я згоден. Підемо. Я хочу сказати: прямо завтра ми подаємо заяву, - я повільно похитала головою, і він швидко виправився - сьогодні, бо зараз же ранок! Просто, подумав, що тобі треба відпочити після роботи, тому сказав, що завтра. Та сьогодні, так сьогодні. Я роблю тобі пропозицію.

Скільки у його тоні було пихи… Він мені… ніби луну з неба дістав…

- Дякую. Вибач. Не хочу, - я спробувала прибрати його руки зі своїх плечей.

Продовження

Олег, секунду здивовано дивився на мене, потім зненацька вп'явся у губи болючим поцілунком, сильніше притискаючи до стіни, майже розплющуючи по ній.

Я отетеріла та швидко прийшла до тями і вкусила його за язика. Потім уперлася долонями у груди і відштовхнула, зібравши усі свої сили, одночасно сіпаючись у бік, щоб вирватися з його обіймів.