Глава 32. Повернення.

- Жінка тут! Агов, хлопці! Вона тут! Я її знайшов! - почула я смутно знайому мову.

Колись, років двадцять п’ять тому, я також саме такою розмовляла, повіяло чимось далеким та рідним, домівкою.

Я відкрила очі і в тьмяному освітленні побачила над собою обличчя незнайомого чоловіка. Напружила м'язи, злегка поворухнулася: руки і ноги працюють. Куди це я провалилася? Повільно сіла, ніяково натягуючи спідницю на оголені коліна. Ой! Як же голова немилосердно болить! Підняла руку, намацала під волоссям пристойну болючу гулю і відчула, що біля неї волосся трохи мокре і липке: там кров, схоже.

Десь недалеко було чутно людські голоси, що наближалися до нас із незнайомцем. Це сини? Ні, не схоже… Оце мені тепер Діней точно влаштує життя під замком! Ще й покарати може, коли впевниться, що зі мною все у порядку. Можливо, вдасться приховати від нього це недолуге падіння?

Знову розгублено озирнулась: вузький прохід у темній печері, візерунки на стінах, поруч тьмяно відсвічує ліхтарик мобільного телефону, рука лежить на чомусь м'якому... Сумочка... Мобільний… Телефон!?

Підійшли ще двоє чоловіків. Це їх голоси я чула. Перший почав мені щось говорити, та я погано його розуміла: чи то була надто ошелешена, чи то за двадцять п'ять років рідна мова, якось, трохи підзабулася.

Ні. Розум я не втратила, вже второпала, що отямилася у тій самій печері, де колись дуже давно втратила свідомість. Одне з двох: або мені привиділося життя довжиною у два з половиною десятки років, або, саме зараз я бачу сон.

Про всяк випадок, я стулила рота і мовчала, не відповідаючи чоловікам на їх питання щодо самопочуття. Мовчки почала обережно підводитися на ноги. Чоловік, що знайшов мене, ввічливо допоміг, потім, підтримуючи ззаду під лікоть і, одночасно, підштовхуючи, повів кудись по проходу, інші двоє рушили слідом за нами. Я слухала, як усі троє чоловіків жваво перемовляються між собою, вдоволені, що, нарешті знайшли мене.

А я, приголомшена новою, чи то, навпаки - старою реальністю, в яку починала вірити, не могла, навіть, слова вимовити. Мої супроводжуючи, напевне, що очікували хоча б простої подяки. Намагалася усвідомити кінець свого щасливого життя, навічне розставання з дорогоцінними моїми синочками, коханим чоловіком Дінеєм, моїми друзями - старшим Бахаром та Мерін… Сталося таке несподіване, незрозуміле перенесення з іншого світу у цей, мій, а це означало гірку розлуку з усім, що стало таким рідним і нескінченно дорогим. Коли я остаточно зрозуміла і прийняла те, що сталося, це порушило мою душевну рівновагу настільки, що я почала тремтіти і ніяк не могла взяти себе в руки.

Наша четвірка вийшла на світ Божий, і я, з величезним подивом, побачила і, чомусь, одразу пригадала всю свою туристичну групу, особливо, ту жінку, яка так і не пройшла перевірку талії в вузькому проході печери. Її, єдину, найкраще запам'ятала і зараз мимоволі вихопила очима таке знайоме незадоволене обличчя. Жінка була, як зазвичай, обурена, навіть, жваво вимовляла мені щось, та, вже тепер я, за своєю новою звичкою, погано її слухала.

Мені нашвидку обробили гулю на голові. І ми усі пішли, неначе стадо, що його голосно підганяв, мов пастух, екскурсовод, як потім виявилося, до нашого автобусу. Чоловіки по черзі, як і раніше, обережно підтримували мене, як постраждалу, попід лікоть. Йшли довгенько. Я ніби смутно упізнавала: і велосипед біля тину, і домівки навкруги, і невеличкий трактор з кузовом спереду, що їхав вулицею села. Це - мій рідний світ. То я була без тями?! Невже мені наснилося ціле довге, таке, більшою частиною, щасливе, життя?!

Нарешті, показався автобус. Туристи, і я, звичайно, посідали на свої місця і водій рушив у зворотну дорогу. Програма екскурсії вихідного дня була завершена. Яка незабутня подорож…

Я тупо дивилася у вікно, упізнаючи сучасні пейзажі, машини на трасі, і до мене повільно приходило повне усвідомлення катастрофи, що зі мною сталася. Я втратила усіх!

Навіть, заплакати не змогла, у грудях так давило… Я уривками хапала ротом повітря, бо мені все більше заважало дихати це важке почуття безпорадної втрати. Нарешті, перші сльози пробилися назовні і, ніби, дамба зрушилася, полилися по щоках стрімким потоком. Як не дивно, стало трохи легше.

Приїхали пізно. Надворі вже було темно. Я згадувала все так, ніби повернулася додому після довгого перебування у далеких краях. Мимоволі поглядала навкруги, відшукуючи щось знайоме. Я узяла таксі, добре, що, хоч, адреса не стерлася у пам'яті. Ледве змогла її вимовити, такою незвичною для язика видавалася рідна мова:

- На Пушкіна, будинок шість, будь ласка, пане.

Я сіла і їхала мовчки, зате водій базікав без зупинки. Сам того не знаючи, він поступово повертав мені забуте розуміння і відчуття мови. Місто ... Вогні ... Яке все це чуже! Знайшла гроші… Як же важно знову зорієнтуватися… Та розплатилася кой-як, вийшла і втупилася на свою багатоповерхівку. Що ж! Чи й не королівський замок ...

У мене в будинку немає ліфта, і на третій поверх я с баулом та сумочкою через плече, піднімалася пішки. Де мої охоронці? Де служниці?

Перед  знайомими дверима зупинилася, сіпнула за ручку… А! Згадала! Порилася в сумочці, дістала ключі, відкрила, увійшла. Як же у мене тісно! Як тут можна було жити!

Повільно повісила за ремінець на вішалці у передпокої сумочку, зняла взуття, пройшла до кімнати. Роздивилась, упізнаючи: так, це моя двокімнатна квартира, яка дісталася мені від батьків. Повільно пройшла до другої кімнати, у спальню.

На ліжку похропував чоловік. Ой! Я кілька хвилин дивилася на нього, не розуміючи, потім таки згадала – та це ж Олег! Той самий чоловік, з яким ми жили сім років.

Підійшла, сіла на край ліжка і обережно торкнула його за плече. Він сонно підняв голову і подивився на мене:

- Наташо? Ти пізно, - і знову умостився на подушці і закрив очі.

Я вже сильніше поторсала його, і, коли він невдоволено щось буркнувши, знову підняв до мене голову, неголосно попросила: