Глава 29. Падіння.

Я не знала, чим допомогти невимовному горю батька. Та й хто таке знає? Серце кров'ю обливалося, коли дивилася на Дінея. Страшенно хотілося обійняти його… Та зараз, тут, у цій кімнаті, я розуміла, що була зайва і мала піти, тому тихенько розвернулася та попрямувала до своїх покоїв.

Треба сказати, що я майже не бачила дітей обох коханок. Чи то матері ховали їх від мене, бо стереглися недоброго відношення, чи то так просто склалося. Проте, так чи інакше, та, поки я проживала в гаремі, інші коханки короля практично не траплялися мені на очі, так само, як і їх маленькі донечки. Тому мені довелося дуже мало поспілкуватися з маленькою принцесою, що лежала зараз на руках короля, за її життя.

Але, сам факт страшної загибелі дитини, викликав у моїй душі почуття страшенної життєвої несправедливості. Щемливе відчуття безпорадності стискало серце, заважаючи дихати. Коли опинилася в своїх покоях і перестала стримуватися, безмежний всеосяжний жаль, що розлився у грудях, миттєво втопив мене у сльозах. Я розридалася, поруч заплакали Мерін і служниці. Воїни-охоронці, що на наш рев зазирали до моїх покоїв,  безпорадно поглядали на нас, жінок, і мерщій знову ховалися за двері.

У цю ніч, Діней, коли я прийшла до нього і лягла поруч, просто міцно обійняв мене, притулившись обличчям до грудей, та так і застиг, мов скам’янів. Я довго ніжно гладила його по голові, перебирала волосся і мовчала. Не знаходила слів. Неквапливо, легко погладжувала чоловікові спину, плечі. Через деякий час відчула, що його обійми стали слабкіші - король, нарешті, заснув.

Наступний тиждень був надважкий.

Мати дівчинки втратила розум і тінню бродила по замку у марних пошуках свої крихітки. Служниці та воїни пошепки пліткували між собою, що не тільки горе від звістки про загибель дочки так підкосило бідолашну жінку. Розум матері не зміг впоратися з думками про те, що її маленька принцеса повільно помирала у присутності стількох людей, жінок, матерів: серед служниць, які перебували у покоях королеви, охоронців, самої королеви.

І ніхто не наважився допомогти дитині, що так страждала!

Король був у такій страшенній люті, що за минулий тиждень їх усіх було страчено, одного за одним. Стратили, навіть, ту служницю, яка покликала по допомогу, за те, що зробила це занадто пізно.

Королеві відсікли голову через тиждень, на світанку. Високий поміст для цього дійства нашвидку спорудили прямо у дворі замку. За для цієї події до королівського замку було зібрано усіх господарів північного краю. Батьки королеви намагалися вимолити у Дінея помилування для дочки, та марно…

Я, на відміну від усіх, не дивилася на ці страшні кари. Це - реалії цього світу, але, все ж, те, що відбувалося було вище моїх сил. Ніде правди діти, у замку Бахара також іноді відбувалося щось подібне, але я намагалася триматися осторонь від жорстокості. Буквально, як той страус ховала голову у пісок, відкараскуючись якнайдалі від усього такого.

В день страти королеви зібрали і кудись відправили нещасну матір загиблої дитини. Я тоді, лишень, сумно подумала: викинули жінку, як непотрібну річ, використану та поламану...

Ще коли йшло дізнання і королева була замкнена, служниці гарему, а потім і старші слуги замку стали підходити до мене за розпорядженнями по господарству. До короля тієї кривавої неділі тільки я наближалася без жодного страху, відчувала лише співчуття до нього. Він був мов той поранений тигр: ричав та кидався на усіх бідолашний. Та мене завжди підпускав...

Так саме вийшло, що я, спочатку невпевнено, але потім все спокійніше, почала потихеньку керувати слугами в замку. Тим паче, робота знайома.

Тяжкі думи після всіх тих подій недовго займали мою голову, бо занадто багато справ, нарешті, звалилося на мої плечі, зовсім несподівано. Відтепер я настільки втомлювалася, що часто-густо вже спала, коли ввечері за мною приходили посланці від короля і вони поверталися ні з чим, бо наказом того ж Дінея нікому не дозволялося порушувати мій сон.

Час збігав. Проминув місяць після страти королеви.

Одного разу, я спускалася сходами, коли мене ззаду підбив маленький вихор. Не втримавшись, впала і покотилася вниз. Добре ще, що була вже майже унизу, зовсім невисоко, десь, пара сходинок залишалася. Але приклалася боком та головою добряче, напевне, що синці та гуля мені забезпечені.

У ту ж мить паніка і крики піднялися такі, ніби почалася облога замку і нас усіх зараз повбивають. Я сиділа долі, скривившись від болю, озирнулася і побачила дівчинку, яку тримав за шкірку, як кошеня, що скоїло шкоду, один з моїх воїнів-охоронців. Недалечко, з обличчям, скривленим від жаху, завмерла жінка. Я упізнала коханку короля, з усього видно, що вона - мати маленької бешкетниці, значить, дівчинка - принцеса. Я миттю уявила, які асоціації зараз в голові у нещасної жінки і чітко та голосно наказала:

- Гей, негайно відпусти дитину, бовдур! Подивися, як ти налякав нашу принцесу, - я ласкаво посміхнулася дівчинці, - йди-но до мене сонечко, познайомимося. Мене звуть Наташа.

Я все ще сидячи на підлозі, простягнула руки, трохи висмикнула дитину з руки розгубленого охоронця і посадила до себе на коліна. Дівчинка перелякано мовчала, зацьковано зиркаючи на мене гарними Дінеєвими оченятами. Тоді я запитала малу:

- А я тебе не затримую? Ти ж кудись поспішала? У тебе, напевно, надважливі справи. Якщо дуже поспішаєш, то біжи, можна, - все це я говорила злегка погладжуючи крихітку по спинці і поправляючи на ній сукню.

На останньому реченні поставила заспокоєну дитину на ноги.

Мала, так само мовчки, зробила кілька нерішучих кроків від мене, потім стрімголов рвонула до матері.

 - Мені, також, вже час.

Я спробувала піднятися, але ліву ногу прострелив такий сильний біль, що я миттю знову сіла і розгублено оглянула скам’янілих оточуючих. Вирази на обличчях у них були таки, ніби вони зараз до страти готуються, а я заважаю.

До зали шаленим вихором влетів Діней. Звідки так швидко взнав?! За ним воїни волокли напіводягненого лікаря. Та кілька хвилин усього проминуло з тієї миті, як я гепнулася!