Глава 21. Суперниці.

Діней очманіло розглядав свою п'ятирічну копію. Так само розгублено, дивився на мене Бахар, і бурмотів під носа:

- Нічого не розумію... Дівчинка, майже жебрачка, проста знахарка, у глухому поселенні на околиці лісу і сам Північний король! Гарна, принадлива, розумна - не сперечаюся. Незвичайна… Мило вміє варити. Еклери знову ж ...

Діней раптом підхопив це бурмотіння Бахара:

- Я на ці еклери і прийшов. Ваш король еклеріху мені презентував в якості подарунка до мого дня народження. Приїхала дівчинка, влаштувалася на моїй кухні. За нею мої люди стежили, підозрювали, що її отруїти мене напоумили. Та вона приготувала все з наших припасів, дуже старалася догодити. А, коли я спробував її еклери, згадав такі ж самі в своєму замку.

- У Вашому замку? – здивувався Бахар.

Та Діней не звернув на нього уваги. Він розповідав для мене. Говорив, ніби даючи собі час повернути душевну рівновагу:

- Викликав я тоді до себе цю еклеріху, розпитав її, як слід. Вона розповіла, що її майстриня вчила, головна еклеріха південного короля, а ту – товста та бридка служниця однієї поважної пані, ім’я якої Наташа, дружини господаря Бахара, яка відома по всьому Півдню красою та розумом.

Я мимоволі посміхнулася, бо не думала, що така вже відома, але від Дінея чути такі слова було приємно. Він скупо повернув мені посмішку, продовжуючи розповідь:

 - Ім'я Наташа різонуло по серцю, бо за все життя я знав лише одну єдину Наташу. І шукав її. Мої інформатори терміново дізналися усе, що змогли, про того господаря Бахара і його дружину, землі і замок. З тих доповідей моїх інформаторів виходило, що дорогоцінна жінка Бахара, яку він ласкаво називає Талєю, не може бути моєю Наташою. Та все ж, я прийшов подивитися, бо ті еклери говорили про те, що моя білявка десь поруч. Виявилося, не дарма прийшов. Таля - це саме моя Наташа.

Я підвела сина до виходу з намету. Багатозначно подивилася на розгублених чоловіків:

- Синочку краще погуляти зовні. Мерін! Прошу, відведи маленького господаря привітати наших жінок. До речі, Діней, їх годували?

Діней і Бахар подивилися один на одного.

- Я бачу, ти її порядком розбалував, - невдоволено сказав Діней, - чоловіками намагається командувати.

Бахар тільки плечима знизав:

- Та хіба це я? Її тільки ледачий у замку не балував. Варто було мені тільки брови погрозливо звести, одразу кілька захисників наперед виступало.

Діней підозріло подивився на мене і невдоволено мовив:

- Навіть, так...

Бахар щось, видно, зрозумів і знайшов за потрібне уточнити:

- Таля дуже багатьох за ці роки вилікувала від різних хвороб та поранень, бо вона є талановита знахарка. Деякі, особливо, чоловіки та діти, більше поважають її, як кухарку. А ціле наше поселення біля миловарні завдяки їй має і роботу з того живуть. А скільком вона свої секрети майстерності передала! А ще… співає так душевно і пісні такі нечувані... Не ображай її, ран Волдар! Вона така єдина у світі!

Обличчя короля ніби скам’яніло. Діней без усілякого виразу подивився на мене:

- Піди-но ти, Наташо, теж, до жінок ваших прогуляйся.

Він виглянув з намету і тихим голосом дав кілька вказівок одному з воїнів у чорному.

Ми з супроводжуючим пройшли спочатку до намету з провізією, де воїн навантажив містку полотняну сумку різноманітною їжею: коржі, овочі, копчене м'ясо. Потім ми з усім цим добром пішли до багаття, біля якого сиділи жінки.

Як же вони зраділи з моєї появи! А, можливо, просто, побачили їжу. Та було приємно думати, що саме мене всі раді були бачити живою та неушкодженою. Ми почали квапливо ділити більш-менш порівну все принесене, і жінки одразу жадібно те їли.

На табір опустилася рання зимова ніч.

Я присіла з усіма ближче до вогню. Спочатку всі неспішно ділилися тривогами, намагалися розпитати мене про нашу майбутню долю. Та тільки я сама мало що знала. На душі так тривожно було. Що там зараз чоловіки вирішають? Дивлячись на догораюче багаття я затягла пісню, яка зараз лягла на душу, як завжди, на ходу трохи переінакшуючи слова під обставини:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подалі від світу,
Втечу від неволі, шукати привіту,
І ласки у неба і сонця просить,
У світлі їх яснім всі біди втопить.

Коли б мені крила, орлячі ті крила,
Я б землю покинув, вона ж бо немила,
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!

Я поворушила палицею тліючий край великого багаття. На всі боки зметнулися іскри. У військовому стані рогатих було тихо. Здавалося, останні відзвуки пісні відгомонами ще носяться десь тут.

До вогнища підійшов Бахар:

- Що ж так сумно, Талю? Навіщо ж до неба? Ще на землі справ багато! Піднімайтеся жінки. Ми повертаємося в замок. Сину, іди до мене!

Піднявся галас, жінки заметушилися, повставали. Скоро всі рушили в бік замку. З них лише Мерін вперто залишилася сидіти біля багаття, усім своїм виглядом показуючи, що не кине мене.

Бахар підійшов до мене з Бахарчиком на руках:

- Талю, ми домовилися, що будемо зустрічатися на кордоні не рідше одного разу на місяць. Я буду привозити сина на побачення з тобою в наш північний маєток. До зустрічі, дружино моя люба. Спасибі тобі за все.

Коли у сутінках, що все густішали, наших з замку уже не було видно, до мене неквапливо підійшов Діней:

- Підемо до намету.

- А Мерін? - я кивнула на свою подругу.

- Про неї подбають, не хвилюйся, я віддав наказ.

На ранок ми знялися і висунулися на Північ, додому.

Все моє життя знову круто змінилося. Було усе: чоловік, що беріг, дорогоцінний син, великий замок, в якому я була господинею, цікава справа, любов і повага оточуючих.

Тепер немає нічого. Я полонянка з півдня. Коханка короля, яких у нього було безліч. І до яких всі звикли, що вони швидко змінюються, тому не остерігалися впливу такої жінки на Дінея ран Волдара. У мене не було нічого, але…