Глава 20. Батько і син.

- Я народила від тебе сина, Дінею. Коли тікала з твого замку, ще не знала, що вагітна. Знайшла прихисток у старенької знахарки, у лісі. Так сталося, що одного дня врятувала від смерті Бахара, господаря цих земель. Його ведмідь сильно порвав. Ми із знахаркою виходили його, та відтоді він більше не міг бути з жінкою, як чоловік. Розумієш? Своїх дітей у нього ніколи не буде. Тому він взяв мене за дружину і визнав сина своїм. Бахар виховує твою дитину, як гідний і люблячий батько з однорічного віку. Хлопчик вважає його рідним, та й усі інші теж так думають.

Діней боляче схопив мене за плечі, випалив гнівно:

- Якби ти не втекла, я сам би виховував свого сина як гідний і люблячий батько!

Його руки стискали занадто сильно, напевно, будуть синці ...

- А, якби ти не бив мене батогом, навіть, без будь-якої причини, на очах у своєї майбутньої дружини, за першою її вимогою, я б і не подумала тікати! Я була закохана в тебе! Чуєш мене? – застаріла гірка образа знову запалала в моєму серці і я стала пручатися, аби вирватися з міцного захвату.

Діней важко зітхнув і притиснув мене до себе дужче:

- Тоді інакше не можна було. Мені конче потрібен був цей шлюб для майбутнього завоювання усього Північного Королівства. Я давно все спланував. Та я постарався зробити все якомога легше для тебе.

Я розгублено вимовила:

- Мені було так гірко, страшенно боляче і прикро. Одразу після ночі любові, коли я повністю відкрилася тобі, ти вигнав мене в маленьку кімнату, дав одяг служниці і жорстоко побив батогом при іншій...

Діней обійняв мене і м'яко сказав:

- Приїхала королева з усім своїм двором, тому усі хазяйські кімнати були віддані гостям. Навіть я на цей час розмістився в казармах з воїнами. А одяг непримітний тобі дав з двох причин: щоб невістонька моя тебе не помітила і щоб мужики інші на тебе не витріщалися. Я ще й спостерігача приставив, щоб ніхто випадково руки до тебе не простягнув. Ну, а про покарання батогом я вже пояснив, - Діней замовк, явно вважаючи, що надав вичерпано достатньо пояснень.

- Що ж… Вітаю! Ти став королем, як і планував. Я теж діяла так, як вважала за необхідне. Як бачиш, тепер твій син законний спадкоємець і господар цих земель, - залишила я за собою останнє слово.

Діней деякий час помовчав:

- Я хочу подивитись на хлопчика і поговорити з твоїм чоловіком. Можу захопити для цього цей замок або… у тебе є інші пропозиції?

Я трохи подумала і запропонувала:

- Я можу сходити за ними.

Діней тільки похитав головою, показуючи незгоду. Я на мить замислилася, потім запропонувала знову:

- Тоді, можна попросити повернутися до замку Мерін. Це - моя вірна служниця і подруга. Бахар їй повірить.

Хвилин через п'ять я вже давала інструкції Мерін:

- Скажи, най Бахар прийде прямісінько сюди, до намету Північного короля, обов’язково разом з нашим сином. Скажи, це я кличу і прошу прийти його з дитиною. І ще скажи, що їм обом нічого не загрожує.

Трохи розгублена, але сповнена бажання виконати доручення, служниця швидко пішла до замкових воріт, а мені залишилося тільки чекати.

На душі було тривожно, гриз черв'ячок сумніву. Я сказала Мерін, що обом моїм Бахарам нічого не загрожує, а чи це так? А раптом, Діней просто вб'є мою сім'ю? Раптом, це ще один його спосіб послабити захист замку, через вбивство господарів? Чим не успішна тактика взяття замку?

Я одягнулась, накинула хустку. Висунула було ніс з шатра назовні, але охоронець тут же чемно попросив мене залишатися всередині.

- Але, хоча б звідси, дивитися можна? - невдоволено запитала я.

- Заборони не було. - сухо відповів воїн.

Принесли їжу.

Як не дивно, не дивлячись на страшне хвилювання, а, можливо, саме через нього, їсти мені дуже хотілося. Я швидко похапала їжу, навіть не присідаючи. Як то кажучи: «на скоку, на бігу». І знову нервово міряла кроками довжину та ширину намету, час від часу визираючи назовні: «Чи не йдуть вже?».

Коли виглянула в черговий раз, несподівано випадково помітила, що далеченько від королівського шатра, прямо на землі, тобто, на снігу, сидять мої змерзлі жінки з замку, тісно притулившись одна до одної, в оточенні охорони.

Ні! От дикуни! Вони ж простигнуть або захворіють на цистит!

Я рішуче рушила з намету. Охоронець перегородив було мені дорогу, але я перла як танк! Груди вперед, очі горять! А що! На мене король, бачте, милується, нагодував, у ситуації з сином і Бахарем теж дотримається слова та залишить їм життя, спинним мозком відчуваю. Так що, пора мені на нові подвиги! І так чомусь мені легко на душі і нічого не боюся! О, Матінко Божа! Що король додав у мої напої?

Охоронець розгубився і відступив, бо не мав дозволу торкатися мене. Та на півдорозі мій шлях заступив сам король:

- Наташо, у мене і за менші вчинки голови позбавляються. А ну, бігом марш в намет!

- Гаразд, мій король! Я тільки бідних дівчаток з собою візьму, вони ж бо захворіють сидячи на снігу! - слухняно погоджуюся я і ласкаво посміхаюся, а сама з місця не рухаюся. Бо вперед йти, чесно, страшно, а назад не хочеться, бо жінки справді постраждають.

- В намет! - і я кулею лечу назад, до королівського шатра.

Мені прикро, що злякалася, та, з полегшенням, чую за своєю спиною наказ короля розмістити жінок ближче біля багаття.

І знову тупцюю біля входу у шатро, виглядаючи Бахара і Бахарчика.

Раптом, бачу: вдалині йдуть через табір воїни, а за їх спинами видко Мерін з хлопчиком моїм на руках і Бахара, що сторожко озирається навкруги.

До шатра підійшов Діней, прохолодно зауважив, даремно приховуючи ревнощі:

- Повірив тобі твій чоловік… Що? Ви з ним настільки близькі, що він так легко тобі життя своє довіряє?

З цими ревнощами треба було терміново щось зробити. І я відповіла:

- Його життя вже було в моїх руках. Я, не знаючи його, пішла рятувати від ведмедя з однією палицею. Просто довіряє, як надійному, перевіреному у різних обставинах, другові. Та і я йому довіряю, Діней, найдорожче – нашого з тобою синочка.