Глава 17. Облога.

Я чекала на хоч якийсь результат від своєї авантюри з поїздкою до королівського замку, але, на жаль, з'їздила даремно. Більше, ніж розповідав нам Бахар, я нічого не дізналася. Чутки між прислужниками та робітниками лише підтверджували його розповіді.

Щоправда, в цілому, я не жалкувала, бо сама подорож мені дуже сподобалося: і прекрасний королівський палац побачила, і південний край. А то я, окрім, як до бабусеньки своєї, та й то, дуже зрідка, зі свого замку ніколи нікуди не виїжджаю.

П'ятирічний Бахарчик, і той, вже більше бачив у цьому світі, ніж я, бо він майже завжди і всюди з батьком.

Бабусенька моя, до речі, ще скрипить помаленьку, не здається. Ми з Бахаром винайняли міцну літню жінку, яка погодилася жити з нею і лагідно доглядати. Хатинку свою знахарка не кидає, хоч старенька вже не ходить до хворих. Буває ще, зрідка, по старій пам'яті до неї прибігає хтось, вона щось порадить, травку дасть. Та вже зовсім стара стала, погано бачить і чує.

Щоразу, коли буваю у неї на гостинах, я тікаю подалі в ліс, наскільки дозволяє Бахар, що уперто скрадається слідом за мною. Кличу свого вовка. Та дарма… Не прибігає більше до мене чудовисько... Не пам’ятає вже мене? Чи він десь дуже далеко та не чує? Я кожного разу плачу за ним, а Бахар підходить і заспокоює. Він переконує мене, що вовк пішов в рідні північні краї. Нехай би так. Нехай би у чудовиська все було добре.

Після поїздки на королівську нараду звичайні дні побігли своєю чередою.

Нещодавно, я страшенно посварилася з Бахаром. Кричала на чоловіка, як навіжена. Розгнівавшись, він за руку, через увесь замок, протягнув мене у мою ж спальню, особисто замкнув на ключ і заборонив усім випускати мене цілу добу.

Наказав нікому до мене не заходити і, навіть, їсти та пити не давати.

А все через те, що він посадив мого маленького синочка, зовсім самого, на коня. Хлопчику шести рочків ще немає, а він його самого посадив на такого велетня! А якщо син впаде і шию зламає? Звичайно, що я галас підняла! Наговорила багато чого зайвого в запалі. Може, і перегнула палицю, не пам'ятаю того.

Тільки нічого тим не домоглася. Добу одна в кімнаті просиділа схвильована, зла, голодна. Тільки зараз зрозуміла, нарешті, що Бахарчик - мій син, та мені не належить, бо все, що його спадкоємця стосується, тільки Бахар, як господар і чоловік вирішує, а мені просто дозволено поруч бути та обслуговувати їх якнайкраще.

Розум мені доводив, що, такий стан речей - норма у цьому світі. Деякі матері, панянки, взагалі, з дітьми своїми не майже спілкуються, як тільки груддю перестають годувати, навіть, не бачать їх. Це, якщо у пана є улюблена коханка, яка не бажає, щоб дружина їй очі муляла.

Служниці мені часто кажуть:

- Вам, люба наша хазяєчко, незвичайно пощастило, бо господар наш лише Вас одну любить, на інших навіть не дивиться!

Я ж бо знаю, чому він такий, тільки у мене «закоханий», чому на інших не дивиться… Тому не тішать мене ці слова.

Як же мені прикро! Несправедливо! Я ж бо мати Бахарчику!

Коли мені, нарешті, дозволили вийти з кімнати після покарання, я не до їжі з водою кинулася - відразу побігла до сина. Та маленький Бахар зустрів мене прохолодно. Невдячний малий засранець, виявляється, глибоко образився моїм заступництвом! Він же вже дорослий! І йому потрібний великий кінь аби їздити верхи.

Я тоді була сильно ображена. Йшла коридором, голову опустила, голодна, у роті сухо, горло дере. Відчувала себе на диво нещасною.

Я так потребувала підтримки, але побачила, що ні чоловіка, ні сина, це не хвилювало. Їх світ відрізнявся від мого, і жінка в ньому, її емоції і переживання, навіть, якщо це дружина або мама, були справою десятою ...

І тоді, я ніби у депресію впала. Хоч, навряд чи тут таке слово існує. Просто перестала горіти життям, як до цього. Ніби заспокоїлася чи засумувала за чимось. А насправді… Якось втрачався мені сенс життя.

Все про Бахарчика думала…

Навіть, якщо я не права або не догодила, хіба ж можна синові так ставитися до матері? Адже повинен вже розуміти, що мама добу нічого не їла, що посварилася з батьком, хвилюючись за його здоров'я. Як на мене, мав би хлопчик мій, як зміг би у своєму віці, заступитися за матір або хоч поспівчувати їй та підтримати по-своєму. Чому немає цього у моєму синові? Що я неправильно зробила? І що мені тепер робити?

Як сталося, що непомітно Бахар ревно відняв у мене любов моєї дитини. Та ж він, буквально весь час, тягав Бахарчика з собою, примовляючи, що вчить. І тепер, слово батька і його почуття, схвалення виявилися для хлопчика набагато важливіше моїх.

Я і не помітила, коли Бахар виховав у сина таке ставлення до мене. Тільки зараз стала згадувати, що син, зовсім маленьким, частенько говорив зі мною з ноткою поблажливої переваги в голосі. Тоді це здавалося таким милим, смішним ...

Шокуюче відкриття, що для маленького Бахара батько важить набагато більше, ніж рідна мати, настільки вразило мене, що того дня я забула, що голодна, і знову повернулася в свою кімнату. Лягла на ліжко і впала в якесь бездумне заціпеніння.

Коли я не піднялася і не стала нічого їсти і на наступний день, прийшов Бахар. Він присів на край ліжка і спробував поговорити зі мною:

- Талю, мені шкода, що довелося покарати тебе. Але твоя поведінка була огидною. Досить дутися. Підводься, обідай та йди на миловарню. Там тебе вже зачекалися.

Та я не поворухнулася і нічого не відповіла. Не примхи, ні…Напала якась непереборна апатія. Мені раптом стало… ні до чого. Охопило гнітюче почуття, що ніхто мене не любить і нікому я не потрібна, навіть дорогоцінному синові...

Їм тільки мило вари або їсти готуй, та ще замком керуй, щоб усе працювало, як слід. Стало так сумно... Навіщо та друга молодість? Навіщо все? Я закрила очі і стала згадувати колишнє життя. Свою квартиру, роботу, Олега.... Йому я теж не була потрібна, навіть одружуватися не хотів ... сім років жив зі мною, а за дружину взяти – то вже ні!