Глава 13. Спокійне життя.

Минуло три роки після того, першого набігу, який я пережила як господиня замку.

Зараз їх майже не трапляється. Наші землі процвітають. І моє життя майже схоже на казку.

Бахар дуже цінує мене. На заздрість сусідським панянкам, на березі маленької річечки, завширшки всього метри три, не більше, що бігла біля підніжжя пагорба, на якому стоїть наш замок, мій чоловік збудував для своєї любої Талі цілий архітектурний ансамбль білого кольору.

Чесно кажучи, це була цілком і повністю моя ідея - побудувати таке марне, з хазяйського погляду, спорудження. У цьому світі місцеві про таке ніколи б і не подумали. Бахар не раз тицяв мені в очі цією задумкою, коли доказував, що я дурненька жінка. Хай собі! Бо, кицька слухає, та їсть – це про мене.

Від річки робітники прокопали, метра півтора завглибшки, канал у вигляді петлі. Через канал перекинули вигнутий місток з білими ажурними перилами. Його спеціально, за моїми малюнками в одному з наших поселень майстри цього діла робили, їх Бахар до замку запрошував.

На штучно створеному острівці ті самі майстри побудували велику круглу альтанку і також пофарбували її в біле.

А вже я сама, особисто, обсадила цю альтанку місцевою рослиною, що добре плететься і трохи схожа на гібрид нашого дикого винограду з півоніями. Ця рослинка, ще коли я по лісі ходила, трави збираючи,  вабила мене тим, що цвіте з ранньої весни до пізньої осені. Я її і біля хати бабусеньки висаджувала.

До речі, за цією квіткою Бахар відпускав мене до лісу. Але при цьому, спорядив такий супровід, що страшне! Я гадала, що на візку з конюхом швиденько, одним днем, змотаюся, та як би не так! Велика експедиція тривала три дні. Потрібні кущики були легко знайдені і викопані, а пізніше висаджені. Та супроводжувала Наташу в ліс погуляти не більш-не менш, а половина замкового гарнізону воїнів!

При чому, ця надто відповідальна половина мало не за руку водила мене скрізь. На мій превеликий жаль, я практично весь час була в щільному кільці охоронців. Їдучі до лісу, я таємно сподівалася що, коли буду там, похожу, покличу вовка. Може почув би, чудовисько моє ... Але в оточенні такого натовпу, довелося відмовитися від цієї ідеї. Навіть не знаю, коли ми з вовком тепер побачимося і чи побачимося взагалі. Віддячив мені цей хижак за невелике добро щедро. Ніколи його не забуду.

Зараз каналом, навколо мого острівця з білою альтанкою, заплетеною квітами, плавають білі гуси. На пташиному дворі вибрали мені двійко найкращих, цілком білих, без сірого пір’я. Я ж бо хотіла лебедів, та що вже знайшлося. На зламі петлі для червонолапих побудували прикрашений ажурною різьбою пташиний будиночок. Спочатку ці падлю… неслухняні пташки, весь час до своїх тікали. Довелося їх за лапи довгою мотузкою прив’язати. Я не втрачаю надії знайти тут справжніх лебедів.

Між іншим, зараз ця альтанка відома на все південне королівство, як незвичайна прекрасна дивина. І я завжди, інколи, навіть, взимку, вожу наших поважних гостей випити там чаю або влаштовую щось типу пікніка в долині, що для місцевих теж вельми дивно.

Гостям дуже подобається, хоч Бахар залишився при своїй думці і каже, що їм не альтанка з містком та саморобним островом до душі, а те що господиня дурненька, хоч і талановита, і на таку марноту сили та гроші витрачає.

- Якби не твоя альтанка, Талю, сусіди своїх дружин поїдом би з’їли: і мило ти вариш, і готувати як знаєш. Божий дар, а не жінка. А так радіють, що їм острови з місточками робити не треба та гуси дарма годувати, бо вони в тебе лебедями працюють, - казав мені Бахар.

Так ... багато води збігло після того доленосного набігу, три роки тому, коли все в моєму житті черговий раз перевернулося з ніг на голову.

Продовження

З того дня я відчайдушно боялася, що хтось нападе та відніме спадок мого сина, і, найстрашніше, забере його дорогоцінне життя. Відтоді сама прагнула тримати в замку якомога більше воїнів і якнайкраще про них піклуватися. Я гаряче обговорювала з чоловіком всі можливі заходи щодо захисту наших земель і життя, та всерйоз намагалася згадати, як там у нас робили порох? Ну чому! Чому я ніколи цим не цікавилася?! Чому, саме про це, дурепа така, нічого не запам’ятала зі шкільного курсу !?

З кожним днем наш добробут ріс, завдяки миловарні і моїм кольоровим та пахучим виробам. До речі, найдорожчим було мило «Юлька». Це такий собі привіт моїй далекій подружці.

Моє мило дуже цінувалося і миловарня стала перетворюватися у невеликий завод по виробництву мила. Поселення навколо неї розрослося вдвічі, бо потрібні були робочі руки, а робочим рукам необхідна турбота і сім'я.

Крім того, довелося спорудити склади. До нас стали приїжджати торговці здалеку, бо слава нашого чудового товару покотилася далеко. Їх потрібно було десь селити та комусь приймати. Стали потрібні приміщення і додаткові працівники для цього всього, а, виходить, стали потрібні будівельники, керуючі, наглядачі та слуги. І так до нескінченності: одне тягло за собою інше.

Через пару років з'ясувалося, що доходи з мила, не дивлячись на наші витрати по розширенню та будівництву, виявилися не просто великі, а дуже великі.

З моєї подачі, хоч Бахар трохи пручався, перше, що ми купили - невеликий, але окремий маєток для молодшого брата мого чоловіка як надалі від нас.

Невістка ледь не в ногах валялася, ридала і цілувала мої руки від подяки за таку велику щедрість, тим більше, вона випадково чула, як мій чоловік опирався такому цінному подарунку для брата.

Я теж, як перед Господом Богом, зізнаюсь, ридала, захлинаючись, коли ми проводжали їх на нове місце проживання… від величезного полегшення і неймовірного щастя – здихалася я цієї зміюки підколодної, нарешті! Мені нічого для цього було не шкода!

Останній рік жила зовсім спокійно та щасливо. Бахарчик підріс. Сина мого, ну, тобто, ніби нашого з ним, Бахар, на диво, обожнює, але не балує. Мало не з двох років хлопчик весь час з ним. Бахар каже, що спадкоємець має змалечку відчувати себе господарем своїх земель. Що ж, я не проти. Хай мій малюк росте справжнім чоловіком та хазяїном, але, картаюся, що не часто маю можливість приголубити його або обійняти. Хіба б так моя дитина росла в моєму справжньому світі?! Але тут… Я розумію, інакше не можна. Мені доводиться брати до уваги обставини і тримати себе в руках, аби не панькатися з Бахарчиком.