Глава 12. Набіг.

Молодша невістка народжувала.

Весь наш великий замок вже добу був у страшній напрузі. Слуги снували коридорами переляканими тінями. Все було погано. Породілля вже не кричала так, що чутно було навіть у дворі, навколо стояла страшна напружена тиша.

Коли м'ясиста низькоросла повитуха, часто кліпаючи очима, панічним голосом послала служницю бігти по лікаря, я не витримала. А що? Може й дурна… та... пішла до цієї зміюки підколодної, яка мені життя не давала. Хай подякує, що Бахар не бив мене насправді, бо, в такому разі, може і не зробила б цього…

Вона тихо лежала, безпорадно розкинувшись на широкому ліжку: величезний живіт стирчав горою, ноги врозкид, волосся вологе від поту, обличчя не бліде – сіре. Зовсім, собака така, на себе не схожа.

Породілля прийшла до тями, бездумно ковзнула по мені байдужим, утомленим поглядом, та втупилася в стелю скляними очами.

Я озирнулася: повитуха біля дверей про щось тихо перемовлялися з лікарем, що його служниця вже привела. Голови схилили близько одне до одного, шепочуться - прямо змовники. Гаразд, на мене вони не дивляться, і добре: швиденько огляну хвору. Хоч я і не акушер, та нас з бабусенькою частіш за все саме на роди викликали. Отож бо, практичний досвід в мене був.

Я підійшла до стерва, задерла широку сорочку на ній, та уважно оглянула і помацала живіт. Все зрозуміло: маля лежало поперек. У нас з бабусенькою був один такий випадок. Я одразу здогадалася, що молодша невістка не зможе сама розродитися, якщо їй не допомогти. Каюсь, прости мені, Господи, був момент... Хотіла піти собі… Зі смертю цієї гадюки, зникла б половина мого щоденного головного болю. Та дитинка її у чим винна?

Я важко зітхнула, приймаючи рішення.

Підійшла повитуха, скорботно повідомила мене, що вона нічого не може вдіяти аби допомогти бідній жінці. Лікар вже швидко коридором йшов геть, ніжками так швидко перебирав, ніби йому п'яти скипидаром намазали.

Я й сама бачила, що справи кепські. Дитину можна спробувати розгорнути тільки при сильних переймах, а у породіллі вже немає сил тужитися, та й родова діяльність стихла.

Я мовчки розвернулася і пішла готувати потрібні трави.

Коли через пів години повернулася з усім необхідним, в замку стояв не маленький такий переполох, бо, слідом за лікарем, втекла і повитуха.

Злякалася жінка, що хазяї замку на смерть її заб'ють за втрату породіллі з дитиною. От, бісова робота! Мені б помічниця не завадила! Та я її розумію. Мене, саму господиню замку, і то, Бахар регулярно батогом виховує, хоч і «по кріслу», та то між нами. А що вже про інших говорити? Дике час і дике місце.

Що ж ... Покликала я своїх служниць. Влила страждальниці до рота засіб для посилення переймів. Спокійно і чітко, дивлячись в очі, пояснила що буду робити і навіщо. Потім розповіла, яка від неї потрібна допомога. І почала...

Було дуже важко, та, через півгодини, закричала новонароджена дівчинка.

Легше стало не набагато… Бо на цьому, проблеми породіллі не закінчилися. Я так втомилася! Стерво і тут воно стерво! В неї почалася маткова кровотеча. Я в паніці кинулася готувати потрібні відвари. Поралася з цією клятою породіллею всю ніч до самого світанку. Та, коли я вранці, нарешті, впала, безсила, на своє ліжко і провалилася в сон, небезпека для молодої матері повністю минула.

Ці події трохи примирили нас з невісткою. Ну як, примирили ...

Тепер, стерво, так собі намагалася, стримати свою гидотну натуру, і, час від часу, молодша невістка приправляла свою бочку дьогтю чайною ложкою меду. Ну не може вона жити без капості! Горбатого могила виправить!

Продовження

Днями я, нарешті, зрозуміла навіщо ми годуємо і обслуговуємо стільки воїнів.

Одного ранку я, як завжди, прокинулася вдосвіта і спустившись до парадної зали, виявила, що практично всі воїни, на чолі з моїм любим чоловіком, в замку відсутні.

Спочатку, десь у глибині душі, не так вже й глибоко, я, чесно кажучи, зраділа. Коли немає в замку цих тиранів і деспотів, які вважають за можливе і необхідне виховувати та ганяти, як сидорову козу, молодесеньку дружину господаря, мені так спокійно!

Я їх усіх, якщо чесно, терпіти не могла!

І не тільки за те, що ці величезні мужики, жеруть багато і абсолютно нічого корисного не роблять. А ще й за те, що вони підбурювали чоловіка суворіше карати мене, а самі вимагали до себе шанобливого ставлення та усілякого догоджання. За те, що вони з легкістю розпускають свої натреновані руки і ображають слуг, які дійсно багато працюють.

Я завжди виступала на захист своїх робітників. Та, щоразу, мені воїнам слова неласкавого не можна було сказати - відразу чоловік зупиняв.

Я страшенно сердилася. Мене, як господиню замку, звичайно, ці тупі орангутанги не чіпають. Ще не вистачало!

Продовження

Але інші люди в замку перед воїнами прямо в дугу згиналися. Так вже плазували, таку покірність виявляли, запобігати перед ними, що було мені аж гірко на серці за цим спостерігати.

Та й іржали ці мужики огидно, коли мене принизливо карати вели. Раділи з моїх страждань? Цього їм по вік не забуду!

Я для них, невдячних, особисто хліб печу, слідкую за їх побутом, одягом, часто-густо подаю та прибираю разом зі служницями, а вони сміються, що мене зараз бити будуть. І я таких козлів поважати повинна, як чоловік вимагає? Зась!

Та однієї ночі прийшла звістка про набіг на наші землі.

Коли я тихенько раділа відсутності в замку чоловіка з воїнами, виявляється, було спалене й розграбоване поселення і вбиті наші люди.

Вдень я шоковано слухала від своїх робітників їхні розповіді про постійні набіги сусідів, господарів замку зі своїми воїнами, один на одного. Виявляється грабежі та міжусобиці - це ще одна страшна норма в цьому світі. І, якщо господар замку не може захистити свої землі і людей на них, то він все втратить, і життя в тому числі. У цьому світі єдиний верховний закон – жорстокий закон сили. Найстрашніше, що, якщо захоплювали замок, сім’ю господаря, особливо, синів обов’язково вбивали. А його жінка чи дочка могли залишитися живими тільки, якщо сподобалися новому хазяїнові.