Глава 11. Миловарня.

Минуло півроку.

Наше з Бахарчиком життя поступово увійшло у нормальне, на мій особистий погляд, русло. А що? Не дивлячись на не місцеве, так би мовити, походження і відсутність допомоги від попередньої господині, мені, нарешті, вдалося організувати свою роботу в замку так, що і у мене з'явився час на дитину і, навіть на відпочинок.

Звичайно, непросто мені було ... Ой, як непросто.

Десь… та, ще й місяця не минуло, як я в замку почала господарювати, а молодша невістка, зміюка підколодна, намовила чи підкупила головну кухарку, і та мені не доповіла, що в замку закінчуються запаси борошна.

І от, одного пречудового ранку, коли прийшов час пекти хліб, а борошна чортма, ця сама невістка і головна кухарка бігали скрізь та хваталися за голівоньки в страшному «розпачі».

Головна кухарка, беручи невістку в свідки, дуже майстерно розіграла з нею виставу, «а я ж Вам казала, але Ви, хазяєчко дорогенька, забули, а тепер хліба не буде і нагодувати воїнів як слід не зможемо», тощо. І говорила мені це все при Бахарі, при воїнах, при всьому чесному народі!

Чоловік грізно насупив брови, суворо вимовив мені при всіх кілька неприємних слів за неуважність і безвідповідальність. А потім… наказав невідкладно пройти за ним до кабінету, щоб отримати покарання… і батіг звелів з собою прихопити.

Отакої! Мої щоки ніби ошпарило, так вони почервоніли. В першу мить, не стільки страшно було, скільки принизливо.

Тим паче, що старші воїни голосно гаряче підтримали Бахара: мовляв, молодець наш господар, звісна річь, бо молода дружина, хоч і кохана, але потребує правильного виховання!

Я, поки довгим коридором слідом за чоловіком йшла, древко батога в долонях стискаючи так, що аж пальці побіліли, чого тільки не передумала!

Бахар мене до кабінету завів, двері щільно зачинив, батіг у мене з рук вишкрябав, і каже тихенько:

- Кричи та плач, Талю, голосніше! - і крісло, м’яке, шкірою обтягнуте, що порожнє стояло біля стіни для гостей, як слід батогом уперіщив.

А я скрикнула від переляку, коли свист батога почула, потім вже свідомо старанно кричала. Ще й заплакала, згадавши день, коли по моїй спині батіг Дінея гуляв. Сама не розумію чому так гірко розридалася, що ніяк заспокоїтися не могла. Може, образу свою згадала, божбо, від полегшення, що не став насправді мене Бахар бити, а лише принизив. А чоловік батога відклав, заспокоювати почав, пояснюючи, що змушений карати свою господиню замку за помилки.

- Я не гніваюся на тебе, Талю. Ти ж бо проста сільська знахарка. Я розумію, як тобі важко впоратися з обов’язками господині замку, - сказав Бахар, а я заплакала ще дужче, бо це було страшенно несправедливо.

А він дивиться на мене розгублено, не розуміє, сердешний, чи то граю добре, чи то налякалася дуже.

Повз цікавих у коридорах, мене, ридаючу, на руках в нашу спальню відніс, в ліжечко уклав і звелів нікому не турбувати.

Того дня молодша невістка і її посіпаки святкували свою першу перемогу наді мною… На жаль, не останню.

З того разу, довелося мені ще кілька разів подібні подружні обов'язки так само, криками і плачем, виконувати. Коли вже в цьому світі так прийнято карати батогом за недоліки в роботі... Я уявила нашого зав відділенням з батогом в ординаторській і хіхікнула. Ні, в нас не треба, а от в офісі у Олега…було б непогано!

І кожного разу, коли мене принизливо вели до кабінету на покарання, це невістка справу прокручувала.

Першого разу кухарку, її поплічницю, я із замку просто вигнала. Вона ж бо, як усі головні кухарки, що не діляться своїм досвідом та вміннями, була впевнена, що незамінна. Секрети своєї випічки і рецепти всіх страв нахаба дуже берегла. Де там когось з кухарів, своїх помічників, навчити!

Ось і нехай в іншому замку тепер готує.

Невістка на мене здивовано поглядала, коли головна кухарка до воріт рушила. А та все повірити не могла, що її справді виганяють. Вже біля самого виходу, раптом, почала в мене вибачення просити. Всю пиху свою втратила, до колін моїх припадала, коли зрозуміла, що не лякають її, а дійсно женуть з замку. Та тільки я не пом'якшала. Дивилася на неї і згадувала, що передумала і пережила, поки слідом за чоловіком з батогом в руках на покарання йшла.

Підібрала з кухонних робітників пару найкмітливіших і сама їх готувати навчила.

Далі з прачками заморочка була. Як у невістки вийшло - не знаю.

Продовження

Служниця, що мене за хазяйку прийняла і вирішила вислужитись при нагоді, тільки частину розмови молодшої невістки з кимось з пральні підслухала і мені про те донесла. Тому знала я, що це зміюка організувала, щоб всю випрану і висушену білизну воїнів знову у брудну мильну воду підкинули, та довести цього я не могла. Стерво влаштувало все так, що у тій воді опинилася абсолютно вся спідня білизна вояк.

Одного чудового ранку чоловіки взяли чисті комплекти форми, почали одягатися, а спіднього немає. Ні у кого… На сніданку вони виглядали страшенно невдоволеними, але то ще було нічого. Почалося в них тренування. Без нижньої білизни їм, бідолашним, не так вже й приємно було стрибати та ногами вимахувати. Грубе полотно верхніх штанів, мабуть, добряче натирало найчутливіші чоловічі місця, от і розкричалися грубі велетні, як поросята різані.

Ну, і мені кричати довелося, поки чоловік знову крісло в кабінеті бив. Та цього разу я не плакала. Бо такий сміх розбирав, коли скарги захисників наших згадувала, що аж за живіт трималася і рота руками затуляла, не в змозі стриматися. То ж, поки чоловік мене знову, після ніби то суворого покарання, на руках в спальню ніс, мої плечі правдоподібно тряслися, коли я йому в груди обличчям зарилася, ще й рукою прикрилася. А воїни залишок того дня безвилазно в казармі без штанів просиділи.

За цей випадок я нікого не провчила, бо довести вину молодшої невістки було нічим. З ким вона у пральні домовилася так і не дізналася, хоч влаштувала прискіпливе опитування кожної прачки. Виганяти усіх через провину однієї здалося мені несправедливим, бо у пральні всі жінки були трудящі і працювати важко.