Глава 9. Весілля.

Замок Бахара було видно здалеку. Він стояв на невисокому голому пагорбі в широкій мальовничій долині і виявився трохи меншим, ніж замок Дінея, десь рази в два, але теж дуже гарний і вражаючий.

На під’їзній дорозі я з подивом побачила воїнів, що вишикувалися вздовж дороги, при повному параді, в обладунках, зі знятими головними уборами у стегна. О, Господи! Це мене зустрічають, зовсім, як королеву? І на душі так, чомусь, приємно стало! Ніби Дінею з його кралею дулю скрутила.

Я повернулася до Бахара зі щирою посмішкою, вперше, за весь час після нашої зустрічі сьогодні, і просто сказала:

- Твої воїни уздовж дороги - мені подобається. Дякую!

Він тільки подивився на мене явно задоволений, що догодив, і нічого не сказав.

А я для себе одну річ раптом зрозуміла: я ж перед усіма для нього, за легендою, гаряче кохана жінка, з усіма наслідками, що з цього випливають ...

Карета проминула воїнів, і ми в'їхали через величезні міцні ворота у внутрішній двір замку. Тут нас зустрічали, вишикувавшись півколом слуги, мешканці і гості замку. Загалом, сценарій та декорації дійства зустрічі господаря замку були мені знайомі, але було так дивно, що цього разу в мене одна з головних ролей.

Спочатку з карети вийшов сам Бахар. Потім господар замку узяв у мене з рук синочка і підняв його догори на своїх високо витягнутих руках.

- Дивіться усі! Це - мій син, Бахар ран Бахар! - він опустив мого хлопчика, посадивши його на згин руки і підтримуючи другою рукою за спинку.

Коли я вийшла з карети, за допомоги одного із слуг, і стала поруч, Бахар продовжив:

- А, також, шановні родичи, дозвольте представити мою наречену, Наташу. Завтра відбудеться наше з нею весілля.

Бахар, з цими словами, повів нас з сином всередину замку.

Поки ми, втрьох, йшли до дверей, звідусіль було чутно вітальні вигуки і щирі привітання, радісні крики та побажання молодим закоханим.

Таке собі, дуже миле, вийшло прибуття! З того, що я почула від Бахара про його боротьбу за владу, та з огляду на те, що я - звичайна знахарка, зовсім не очікувала теплого прийому. І, ніде правди діти, мені сподобалося. До того ж, виявилося, що до нашого приїзду заздалегідь були приготовлені кімнати. Моя спальня була поруч з кімнатою майбутнього чоловіка, тобто, Бахара, звичайно, а дитяча кімната, відповідно, поруч з моєю.

Я підійшла до ліжка, впала на м'які перини і солодко зітхнула. Бахарчик курликав поруч, біля моєї голови. Добре як!

Потім бабусеньку, раптом, згадала: добра старенька знахарка категорично відмовилася їхати з нами в замок. Вона залишилася сама в своїй лісовій хатинці. Ніякі вмовляння не допомогли. «Старе дерево не пересаджують», - затялася вона.  А я б стареньку тут, як царицю, влаштувала. Мені буде її, мов рідної, не вистачати...

А ввечері була святкова вечеря у вузькому колі для найближчих родичів і друзів родини.

У парадній залі були присутні: мати Бахара, тобто, моя майбутня свекруха, його молодші брати зі своїми дружинами і дві сім’ї сусідів, з якими здавна дружили батьки Бахара. Мій наречений потихеньку, ненав'язливо представив  мені їх усіх.

Відверто кажучи, чи то, під впливом теплої зустрічі, чи то, від задоволення новим місцем проживання, що виявилося чудовим, але мені всі присутні здалися дуже-дуже милими, добрими і привітними.

Я думала про них саме так, аж так поки мене не отруїли.

На щастя, я, таки, була знахаркою. Відчувши характерні симптоми, відразу вжила необхідних заходів: як слід промила собі шлунок. Потім я, заваривши, випила потрібні трави. Добре, що я з собою, про всяк випадок, всіляких ліків спакувала. Правда, більше про дитину думала…

На наступний день лікувальні настойки також приготувала, бо таке складне отруєння не менше, як три дні лікувати треба.

Але на своїм весіллі зможу бути присутньою без жодних проблем. Бахар, поки я самолікуванням займалася, носився навколо мене так, ніби він з глузду з’їхав. Я, навіть, вже не могла розрізнити: де він на публіку любов і тривогу грає, а де насправді за мене хвилюється. Змушена була напоїти його заспокійливім настоєм. Трохи переборщила, бо сама себе почувала недобре, і мій наречений напередодні одруження усю ніч хропів біля мене, у моїй спальні.  

Та, попри все, моє весілля проходило чудово!

Як же давно мені заміж хотілося! Скільки років про це мріяла! Я настільки хотіла стати заміжньою, що від самого весільного процесу відчувала чисту незамутнену насолоду, не дивлячись на того, хто сидить поруч, за нареченого. Та, що вже перейматися, коли весь світ шкереберть… Нове життя досить швидко навчило мене радіти тому, що маю.

Я, як і мріялося колись, була в шикарній білій сукні, а на голові – справжня діамантова діадема. Синочок сидів поруч, теж, ошатний, як маленький принц!

Навчена вчорашньою вечерею з самими близькими, я маленького весь час на очах тримаю. Бо, з такими «милими» родичами і друзями, не знаю, як інакше.

Та то все пусте.

Як же гарно! Навколо люди, всі вітають, бажають довгих років, багато діточок ...

Ось, чисто тобі картинка: «мрії збуваються».

Щоправда, я тепер розумію, що деякі гості, волаючи «довгих років», насправді хочуть мене вбити. Крім того, мені добре відомо, що «багато діточок» - також нездійснене побажання, бо чоловік мій, на жаль, втратив свій чоловічий «інструмент», та й той син, що є, від іншого батька.

А в іншому, все прекрасно! Вітайте мене! Вітайте!

Тільки я черговий раз так налаштувалася, позитивно, як до мене підскочила дуже гарна дівчина і, як навіжена вчепилася в моє волосся. На той час, святкування вже майже дійшло до кінця, навіть, де-які гості почали розходитися. Коштовна діадема полетіла кудись у бік, зачіска моя розтріпалася, а вереск від нас такий був, як під час котячої бійки у березні.

Нарешті, добрі люди ризикнули і розняли нас.

Я спершу кинула швидкий цупкий погляд на синочка - хлопчик був в повному порядку, і тоді вже розпачливо притиснулася до грудей свого чоловіка, всією своєю поведінкою підказуючи: нумо, жалій мене, мовляв, захищай.