Глава 8. Неждане заміжжя.

Весь свій вільний час я приділяла вивченню місцевих трав і методів лікування. Поєднуючи отримані знання зі своїми напрацьованими навичками та досвідом лікаря-терапевта, яким я була в своєму рідному світі, я досить успішно лікувала місцевих мешканців. Вони потроху почали довіряти мені здоров’я, своє і своїх рідних та близьких, не дивлячись на мій юний вигляд.  

Моя дорога бабусечка від щирого серця допомагала мені в усьому і без упину ділилася не тільки знаннями, а й безкорисливою любов’ю.

- Послухай мене, дитинко, бур’ян найкраще росте і здебільшого там, де не треба, але й він часто може бути ліками.

Йдемо, бувало, зі старою знахаркою по селу, а вона мені:

- Дивись, - каже, - біля того будинку росте спориш. Це - ліки для тих, у кого суглоби болять. Бачиш, у цих людей перед будинком килим лікувальної трави вистеллено. Збирай цю траву після роси.

- Якщо у кого високий тиск або хворе серце - допоможе пустинник, - і знахарка, обов'язково, показує мені його.

А якось, до нас матуся шістьох дітей звернулася: одне з малих хворіє нетриманням, біда та й годі. Як вилікувати?

А бабуся моя каже:

- Так у Вас же прямо біля будинку ліки ростуть, поруч, проскурник, саме він і лікує сечовий міхур.

Вилікували дітину.

Як же добре, що я в колишньому житті була терапевтом. Зараз це дуже мені згодилося.

Звістка, хоч і сильно перебільшена, про молоду знахарку, яка врятувала село від епідемії, розлетілася далеко по окрузі. Тепер, я тільки і встигала, що бігати по хворим. Настав той час, коли мене охоче кликали на допомогу без обов’язкового супроводу бабусеньки. Люди повірили в мої знання та сили.

До чого дійшло! Якось за мною, навіть, справжню карету надіслали. Місцевому лікареві на допомогу, мене, молоду лісову знахарку, покликали. За тутешніми мірками – це найвище визнання моїх здібностей і можливостей.

Я й, насправді, заради забезпечення усім необхідним синочка та бабусеньки працювала, не покладаючи рук і не шкодуючи себе. Ніжками своїми виходила всю округу, в основному, з малюком, прив’язаним на спині або перед грудьми, щоб не повертатися додому для годування. Разом з маленьким сином я збирала трави, бруньки, березовий сік, коріння і гілки, звичайно, у відповідний, для збору кожного з цих видів майбутніх ліків, час. Щось треба було зривати на світанку, щось - на захід сонця. Деякі трави ставали ліками, тільки, якщо їх зібрати після роси, а деякі - під час роси. А бувало, що саме роса з певних квіток була потрібна. Потрібні знання мені бабуся давала, а трави – вже я сама збирала.

Мене за останній рік багато хто в окрузі бачив: з туго заплетеною косою, з головкою дитини, що стирчала з-за мого плеча та з торбинкою трав або коріння в руці. А ще, частенько бувало, що поряд або трохи попереду біг величезний вовк.

Я почувалася щасливою. Хоч в мене і було багато справ та важкенько було самій зі старенькою бабусею та маленькою дитиною, все ж, моє життя стало тепер справжнім, наповненим істинним сенсом.

Так, фізично дуже важко. Але ж - це так здорово! У мене є омріяний, такий чарівний і здоровий, синок. Я цілими днями займаюся улюбленою, на щастя, дуже потрібною людям і важливою справою. І, що досить важливо, отримую реальну подяку за мою працю від людей і, що приємно, повагу, незважаючи на юний вік.

Та одного дня все змінилося.

У село, точніше, до нашої хатинки у лісі, приїхав колись врятований мною від ведмедя чоловік - Бахар.

Ось кажуть же розумні люди: не лізь, куди не просять!

Ось їв його ведмідь, так нехай би з'їв!

Так ні ж!

Рятувати я його полізла на свою дурну голову! Ще й дитинку його ім'ям назвала, безголова!

Тепер довелося розсьорбувати.

Бахар цей приїхав за мною і моїм сином, якого раптово оголосив своїм.

Виявляється у цього чоловіка була дуже велика влада на цих землях, де я оселилася. І він, природньо, бажав цю владу зберегти за всяку ціну. Після поранення, взагалі, влада - це єдине, в чому він вбачав сенс свого майбутнього життя.

Я дізналася, що Бахар має свої землі і, навіть, замок, але йому для збереження панування на цих землях потрібна була дружина і, головне, спадкоємець.

І тільки я одна та моя бабусенька-знахарка знаємо, що через ведмедя Бахар не може собі дозволити взяти жінку, і зовсім не зможе зробити дитину.

І ось, цей ... гад повзучий ... не придумав нічого кращого, як оголосити своїй великоповажній сім'ї про свою неземну любов до сільської знахарки Наташі, тобто до мене. А також, повідомив усім про наявність у нього спільної дитини з нею.

Виходило, що час народження мого сина і тривала відсутність вдома Бахара збігалися якнайкраще. До того ж, поки лікувався, він дуже довго жив з нами в лісовій хатинці. Ой, матінко моя, як я могла припустити тоді, чим це для мене обернеться!

Йому ведмідь сліди від кігтів тільки в інтимному місці залишив, так що, про поранення Бахар, взагалі, жодній живій душі не сказав.

Ось, одного похмурого осіннього дня, і приїхав він за мною: заміж брати і синочка мого своїм законним спадкоємцем визнавати.

Ніби звучить…навіть… добре, але…

Я дивилася на чоловіка і розуміла, що цій людині потрібна лишень влада. І боротьба за неї в його родині йде не на жарт. Ми з синочком для нього чужі і нелюбі, потрібні, як засіб в боротьбі за панування та землі.

Але ніякого вибору Бахар мені не залишив.

- Якщо не поїдеш зі мною, - сказав він, – родичі знайдуть і вб'ють: і тебе і мого спадкоємця. Тепер тобі і дитині без мого захисту не обійтися, якщо вижити хочете.

Ось і везуть мене з маленьким Бахарчиком в кареті, на м’яких подушках, в черговий замок, хай йому біс!

Їду туди, як наречена господаря і мати його визнаного сина та спадкоємця.

Зруйнував Бахар життя моє, важке, але таке спокійне та щасливе, і з такими чималенькими зусиллями налагоджене...