Глава 7. Лісова хатинка.

Цілий тиждень я блукала у лісі, намагаючись дотримуватися південного напрямку.

Сніг давно перестав, але вдарив пристойний мороз. Якби не мій сіромаха, замерзла б на смерть. Їжа, що я на кухні поцупила, вже три дні як скінчилася, замість води – смоктала сніжну кульку. 

До кінця тижня я страшенно вимоталася. Здавалося вранці прокидаюся вже стомленою. Тільки злість і образа додавали мені сили йти далі. Вони з часом не вщухали. Я сердилася на Дінея, та й на усіх інших, хто вимагав мого покарання, в тому числі і на його наречену, і, взагалі на весь цей світ, дідько б його узяв!

Я не дозволю цим собакам знищити мене! Батогами він розмахався! Господарі вони, бачте, люди добрі? Справжня сволота! Гнів кипів в мені так, що аж пара з вух йшла.

А Діней? Я до нього з усією душею, точніше, тілом, а він для задоволення цієї щури, нареченої своєї дорогоцінної, батогом мене ... бив, і принизив перед усіма. Ненавиджу! Так сильно ненавиджу, що аж пече в грудях і сліз немає зовсім.

В замку від страху я рота не розтуляла зайвого разу, а у лісі кричала і лаялася голосно, відводячи душу.

Мені неймовірно щастило всю дорогу і вдавалося щоразу знайти який-неякий притулок на ніч: то печерка, то велике дупло близько над землею, то повалені буревієм дерева, що створили природній курінь. До того ж мій відданий дикий звір, що завдячував мені життям, не кидав мене одну. Інколи, він, звичайно, що тікав по своїх вовчих справах, але завжди повертався, варто було мені покликати: «чудовисько!». Отож, дякувати Богові, надійна охорона і тепла хутряна грілка на ніч весь цей тиждень у мене були. Жалкувала тільки, що мало їсти з собою взяла, бо, коли невеликі запаси продуктів скінчилися, стало лячно, що з голоду помру.

І не дарма цього боялася, бо настав момент, коли у мене не залишилося більше сили аби далі йти. І, ніде правди діти, на мить з’явилися думки: а чи не лягти прямо у сніг - і хай буде, що буде!

А була б тільки смерть в глухому лісі ... Смерть, як сон ...

Ні! Я не викину своє життя на смітник, тобто, у сніг! Якщо вже помирати рано, так хоч для досягнення гідної мети, а не так ось, задарма. І я, зібравши останні свої сили, знову кудись йду, вперто переставляю важкі ноги...

І, раптом, бачу стареньку, але добротну хатинку.

Може ввижається? Кажуть, втомленим подорожнім в жаркій пустелі оазиси ввижаються, а мені в сніжному лісі - ось така хатинка, з димом над трубою.

Ледь-ледь добралася до неї. Ой, матінко моя, несила вже мені ноги переставляти! Підійшла майже впритул до стіни, руку простягнула, доторкнулася: справжня! Господи, вона справжня!

Постукала в двері.

Відкрила мені старенька. Жива та така мені мила! Я, не стрималася, обняла бабусю міцно та поцілувала в зморщену щоку. І впала до її ніг: чи то втратила свідомість, чи то заснула прямо на порозі від повного безсилля.

Прокинулась я в теплі, на чомусь м'якому. Віяло травами. Я повела очима, бабусенька поралася біля печі. Слабенько покликала її:

- Бабусенько!

Вона озирнулася:

- Прокинулася, дитинко? Добре. Зараз обідати будемо.

Я щасливо посміхнулася. Їсти – це чудово!

…І залишилася я жити у цієї бабусі. Вона виявилася не аби ким, а місцевою знахаркою.

Зовсім близько від нас було велике село, де ми з нею працювали і від цього годувалися.

Коли я, нарешті, впевнено підвелася на ноги після своєї великої втечі через ліс, то стала потроху ходити зі своєю бабусею до хворих. Знахарка моя дорогенька, була зовсім древня. Старенька вже поганенько бачила і чула. Несподівано швидко для нас обох, я стала для неї незамінним помічником. Бабусенька була рада моїй присутності, всім у селі відрекомендувала мене внучатою племінницею, яка відтепер буде з нею жити та навчатися травам.

Згадуючи свій рідний світ і знання, що він мені подарував, за характерних симптомів я допомагала знахарці діагностувати захворювання, а бабуся визначала потрібні місцеві лікарські трави і, за одним мені показувала. Розплачувалися з нами здебільшого через натуральний обмін: продуктами, речами, послугами. Село чималеньке, то ж голодними чи занехаяними ми обоє аж ніяк не були.

Минув місяць.

З'явилися перші ознаки весни.

Я зрозуміла, що вагітна.

Не знаю, як я вчинила б, якби мені дійсно було приблизно вісімнадцять, бо саме на стільки я виглядала в цьому оточуючому світі. Від дитини Дінея мені було дуже легко позбутися, тим паче, зважаючи на те, що всі потрібні трави для викидня під рукою.

Але, мені вже сорок років, і, останні десять з них я відчайдушно мрію про свою дитину. Тому питання чи залишати цю вагітність, навіть не виникало в моїй голові. Дякувати старенькій знахарці, в мене було де жити і було на що. Впораюся.

Прийшла весна. З кожним днем сонце все довше затримувалося над лісом. Воно потихеньку все більше вигрівало повітря і від цього все сильніше таїв сніг і струмочками збігав з від усюди. На вербах з’явилися спочатку білі, а потім яскраво жовті пухнасті котики. Яскраво-блакитне небо дарувало мені добрий позитивний настрій. На лісних галявинах, що відкривалися на пагорбах, на самісінькому сонечку, зазеленіли перші паростки трави.

Одного дня, коли сніг уже майже усюди зійшов, я бродила по лісі в пошуках перших лікарських трав, роздумуючи про те, що час збирати березові бруньки і сік. До речі, моя бабусенька не знала, що можна лікувати березовим соком і як його добувати. А він потужний засіб де­токсикації організму, допо­магає вивести з печінки і нирок солі, сечову кислоту, пісок, шлаки та токсини. Крім того, березовий сік покра­щує і регулює обмінні процеси, підвищує імунітет, норма­лізує перистальтику, знімає подразнення у травній системі, сприяє загоєнню га­стритів і виразки шлунку. Бере­зовий сік дуже корисний тим, хто взимку хворів на бронхіт чи запалення легенів, бо має від­харкувальні властивості. Коротше кажучи, я вирішила додати цей дарунок природи до нашого лікарського арсеналу.