Глава 6. Втеча.

Любі читачі! Буду вдячна, якщо ті, кому подобається, натиснуть цю кнопочку.

Ваша Поліна

Дорогих гостей розмістили у верхніх кімнатах. Замок під зав'язку заповнився сторонніми особами. Усюди без кінця і краю снували якісь люди, як свої, так і ті, кого я зовсім не знала. Для королеви хазяїн замку поступився, навіть, своїми особистими покоями, а сам розмістився з воїнами, в казармах.

Увечері відбувся урочистий святковий обід. Зал був прикрашений тисячами свічок. Столи ломилися від страв, серед яких почесне місце займали таці з моїми славнозвісними еклерами.

Грали музики. І наші, і королівські, які приїхали з гостями.

Я влаштувалася біля того входу, що вів до парадної зали з кухні, намагаючись не заважати бігати туди і назад подавальницям. Стою собі та підглядаю за цим святом життя.

Спочатку, всі хаотично переміщувались по залі, приязно перемовляючись між собою. Наш господар, посміхаючись, розмовляв то з однією групою гостей, то з іншою. Ти диви! Він - сама люб’язність, а що, він і так може?

Раптом, музики перестали грати. Всі присутні в залі розійшлися, так, що постаралися притиснутися до стіни. В переповнене гостями приміщення впливла сама королева, сяючи різноманітними прикрасами, мов новорічна ялинка. Я навіть подумала, що їй важкувато пересуватися, стільки на ній було всього дорогоцінного та блискучого. Слідом за нею, парами, поважно та чинно йшли дванадцять дівчат, теж обвішані усілякими брязкальцями.

Після вітання королеви, гості, нарешті, почали шумно сідати за столи. Вони вже давно у їх бік поглядали.

Еклери явно всіх вразили. Щезало все з таць, що приносили та ставили на столи миттєво. От шкода, я ж бо сподівалася хоч один спробувати: як там у кухарки без мене вийшло?

Їли довго. Я аж втомилася спостерігати, хоч спочатку досить цікаво було.

Після того, столи швидко прибрали та зрушили до стін.

Почалися танці. Ну таке собі в них вечірки… Запалу ніякого… Діней спочатку танцював з самою королевою. Потім, повів у парі якусь миловидну дівчину з тих, що по двоє йшли за королевою, коли вона з'явилася. Може це і є його наречена?

Я ще деякий час спостерігала за веселощами та святом, на якому мені не знайшлося місця, і сумно пішла в свою нову крихітну кімнату.

Минув один день, другий… Мені вже здавалося, що це ніколи не закінчитися. Від орди людей в замку ніде було сховатися. Люди товпилися, навіть, у самих малодоступних місцях, де раніше лишень пилюка лежала.

На третій день прийому дорогоцінних вельми поважних гостей, я сиділа на дерев'яній перекладині біля стайнь і ліниво помахувала ногою, що не діставала до землі. Хоча в замку всі були непомірно завантажені роботою, мене не чіпали, нічого не доручали. Я, чомусь, з сумом відчувала себе чужою та зайвою.

Раптом, я почула різкий окрик:

- Ей, ти!

Чесно, що це звертаються до мене, мені далеко не одразу дійшло. Кликала та сама миловидна дівчина, з якою господар танцював другою, після королеви. Я так зрозуміла, що це - одна з її фрейлін.

На всяк випадок, я зробила вигляд, що не чую, продовжуючи собі сидіти.

Несподівано, ця фрейліна королеви підняла такий вереск, ніби її ріжуть. Звідки не взялися, набігли слуги. Слідом з'явився, навіть, особисто сам господар замку.

Я розгублено встала з поперечини.

- Що твої слуги собі дозволяють! - кричала противна дівиця.

Її обличчя некрасиво скривилося, і, загалом, вигляд став незвичайно відштовхуючий.

- Я цю дурепу вже кілька разів кликала, а вона, навіть, голови до мене не повернула! Яка страшна неповага! Покарай її негайно! Запори до смерті! - продовжувала біснуватися злючка.

Діней щось тихенько говорив їй, намагаючись заспокоїти. Люди, що збіглися на шум, почали перемовлятися між собою. Та їх голоси перекривали гнівні вигуки цієї ненормальної.

Дійшло до того, що з'явилася королева з іншими фрейлінами. Всі вони, підтримуючи свою приятельку, стали разом обурюватися знахабнілими слугами, яким давно пора дати урок.

І ось розгублену мене вже тягнуть за руки, знімають коротку теплу куртку і прив'язують до стовпа покарань у дворі. Сильні руки господаря замку особисто розривають на спині верх моєї сірої мішкуватої сукні.

І я, вперше в житті не у художньому фільмі, чую справжній свист батога. Повітря розриває мій відчайдушний крик болю, ще до того, як я сама розумію, що це кричу я.

Слуги, що несли мене до моєї кімнати говорили між собою, що я могла б і сама дійти, бо покарання тривало недовго. Не знаю… Мені здалося, що - вічність. Відразу прибігли моя служниця і лікар з якимось примочками.

Лікар сказав, що господар бив мене несильно, навіть шкіру лише де-інде трохи розсік до крові. Дурня! Мені було дуже, дуже, дуже боляче і страшно! Я знову зірвала голос від криків, вдруге, відколи опинилася в цьому світі.

Служниця, що доглядала за мною, пошепки розповіла мені, що ця фрейліна, таки, є наречена нашого господаря. Знайшлися «добрі» люди, що їй про мене донесли, як про прекрасну коханку, яку Діней дуже цінує. Тому вона шукала привід причепитися до мене і вказати на моє справжнє місце.

Після розмови зі служницею я серйозно подумала про свою долю. Адже, з таким підходом до мене майбутнього подружжя, виходить, що мені аж ніяк не місце в цьому замку. Діней так може і на смерть мене замучити на догоду своїй нареченій, а потім, дружині.

Я не розмірковувала довго. Хто знає, скільки в мене часу залишилось? Я сказала служниці, що зі мною все нормально і я хочу побути сама. Потім, дочекалася поки всі підуть з моєї кімнати та рішуче скинула зі спини компрес, що положив лікар. Обережно рухаючись, передяглася в усе найтепліше, що в мене було. Потім тихенько пробралася на кухню, трохи запаслася їжею, і майнула через дірку за купою сміття – за стіну, в ліс, до струмка.

Йшов сніг, і у лісі було так само похмуро, як і у мене на душі.