Глава 2. Зустріч з чудовиськом.

Назовні все виглядало, мов справжнісінький величезний двір середньовічного замку.

Може, тут кіно знімають?

Камер ніде не видно ...

Навколо, займаючись кожен своїми справами, снували люди в довгому старовинному одязі. Брязкали, рухаючись у своїх справах, холодною зброєю і металевими обладунками воїни. Інколи, повз скрині, у якій я ховалася, пробігали стурбовані жінки з дивними закрученими чіпцями на головах.

На мої очі, що здивовано бігали туди сюди, скануючи навколишнє середовище, весь час траплялися коні, кури, кози, люди.

Ось, ніколи б не подумала, що сни бувають такими довгими, та ще й з продовженням...

Ой, мама моя! Скриню, разом зі мною, підняли і понесли.

Я від несподіванки, злякалась і різко сіла. Кришка, звичайно, піднялася. Рух одразу припинився, скриню зі мною опустили та поставили на кам’яне покриття двору.

Хтось повністю відкинув важку кришку і чиїсь здоровезні сильні руки підняли мене в повітря. Пролунав образливий грубий сміх.

Я рішуче смикала ногами, намагаючись вирватися з цупких лещат, а сміх ставав все голосніше і голосніше.

Коли володар шкідливих кінцівок, нарешті, натішився, мене відкинули в бік, неначе кошеня. Пролунав якийсь, мені так здалося, ймовірно, що наказ.

Наразі, я вже не розглядалася навколо, хто там та що там... Тому що, знову боляче вдарилася, падаючи. Зі злими сльозами на очах я уважно оглядала, забите до крові, своє нове, кругленьке маленьке коліно. Такі тоненькі кісточки можна легко переламати, гад повзучий!

І тільки я відкрила рота, бо хотіла з усією злістю та образою висловити все, що думаю про таке хамське і грубе поводження з тендітною жінкою, як один з воїнів, що стояв недалеко від мене, з усього маху огрів батогом хлопчика років тринадцяти – чотирнадцяти.

Дитина щось несла у мішку, досить велике і важке, на своїх, ще по-дитячому незміцнілих, плечах і впустила, не втримавши.

Від хльосткого удару хлопчисько скрикнув вигнувшись, але тут же знову підняв важкий вантаж і пішов собі далі, тихенько виючи від болю.

І ніхто з присутніх навіть оком не моргнув!

Ніби так і треба! Я одразу стулила губи, ще й рукою закрилася.

Сон - не сон, а ризикувати моєю новою молоденькою шкіркою не будемо.

Відчула, що мого плеча хтось торкнувся, і мимоволі здригнулася.

Якась сувора жінка сердитим тоном заговорила зі мною.

Я, як тупа, дивилася на неї, ні єдиного слова не розуміючи. Жінка важко зітхнула, невдоволено пирхнула і почала показувати мені, більш зрозумілими, знаками, аби я йшла за нею.

Я піднялася і пішла, кульгаючи, бо одне коліно таки дуже забилося, а куди було діватися?

Ми проминули через широкий двір, і увійшли, я так зрозуміла, в замкову кухню з бокового ходу. Жінка відразу підвела мене до величезної печі, що пашіла жаром. Збоку і внизу, у неї були двоє чавунних дверцят, одне над одним. Верхні, що були більшенькі, жінка відкрила і наочно продемонструвала, як треба підкидати в піч поліно. Потім, відкривши нижні дверцята, менші, зігнутою довгою залізякою, схожою на кочергу, вигребла з піддувала золу.

Наостанок, жінка тицьнула мені в руки залізяку та пхнула до величезної грубки. Вона недвозначно показувала знаками, що віднині ось це є моє робоче місце.

Я сіла новою, худою та кістлявою, попою на відро з золою та попелом.

Оце так екскурсія! Щоб його підняло та гепнуло!!! Приїхали. Ось я і Попелюшка.

Проте, довго сидіти мені не дозволили. Піч, як виявилося, була не одна. І, якщо я не хотіла отримувати стусани і запотиличники від потужної величезної баби, яка тут всім заправляла, то змушена була підтримувати вогонь, поки в замку готують їжу. Я досить швидко зрозуміла, що віднині – це мій обов'язок. До речі, згодом з’ясувалось, що повари працювали тут з раннього ранку до пізнього вечора.

І що ж це мій дивний сон все не закінчується і не закінчується?! Скільки можна?

Я підкидала поліна, вигрібала золу, побоюючись покарань, якими тут легко розкидалися всі підряд.

Коліно все ще боліло, і я перебільшено кульгала пересуваючись по кухні, трохи сподіваючись на жалість оточуючих.

Пізніше, коли я вже падала з ніг від втоми, і хотіла тільки одного - прилягти і відпочити, з'ясувалося, капець, як весело, тут жити!

Виявляється, коли для всіх робота на кухні закінчилася, я ще повинна піти і вигребти золу зі згаслих камінів по всьому замку. А вранці, саме я маю прокинутися першою і розтопити головну піч!

Та сама сердита жінка, що привела мене до кухні, протягнула мене за собою, гидливо смикаючи за кінчик одягу або штовхаючи в спину та показуючи, так би мовити, весь обсяг робіт. Вона проводила мене з кімнати в кімнату, показувала всі ці каміни, знаками даючи вказівку - вичистити. І я слухняно вигрібала золу в відро, потім виносила і знову вигрібала. Підмітала пил, що утворився, і мріяла про те, коли ж ця вся біда на мою голову, нарешті, закінчиться!

Сумнівна виявилася радість – бути слабкою молодою дівчиною у цьому замку, та ще й такою, що не розуміє мови. Я дуже швидко зрозуміла, що бажано, нікому з місцевих не потрапити під руку. Особливо жорстокими тут були воїни, бо, коли сердилися, не розрізняли, чоловік перед ними, жінка чи дитина. Роздратовані чимось, вони легко розмахували величезними кулаками, не роздумуючи давали ляпаси, били, чим завгодно, що під руку попадеться, штовхали, взагалі, карали не зважуючи свою силу.

А одного разу, коли я чистила камін в якійсь великій кімнаті, то просто завмирала від жаху і відрази: прямо за моєю спиною, не звертаючи на мене жодної уваги, величезний воїн схопив і оприходував дівчину, просто задерши їй спідницю прямо біля стіни. Вона, бідолашна, покірно терпіла насильство, не зронивши ні звуку. А цей громила закінчив і пішов далі. Ніби просто води напився!

Втім, на щастя, я помітила, що на мене воїни з подібним «чоловічим» інтересом навіть не дивилися. Я, грішним ділом, припустила, що, швидше за все на лице виглядаю, як потвора, тому і не зваблюю нікого, як жінка. Може так і краще.