Зайва карта

  Шерсть Комсомолу нагадувала кольором цеглу, з якої був збудований колись його будинок. Хоча сусідка Мандаринка, що якось завітала до нього в гості, стверджувала, що шерсть старого домовика більше нагадує подертий на шмаття радянський прапор, той, що валявся в кутку горища разом з іншим непотрібним нікому мотлохом. Саме в цій купі стародавніх речей, що під тиском часу перетворилися на єдину аморфну масу, Комсомол влаштував собі традиційне гніздечко.     

  Мандаринка, ввічлива юна домовичка, дуже хотіла знайти під час свого візиту якісь добрі слова про житло Комсомола, але спромоглася лише вичавити, що колір гніздечка пасує до кольору шерсті хазяїна. Комсомол її розумів. Але в нього не було наснаги пояснювати дитині, якою уявлялася йому Мандаринка, чому він так живе. Вона йому подобалася, тому він не хотів нагадувати домовичці, чиє життя щойно почалося, про те, як воно зрештою скінчиться. Адже хоч в його шерсті не було сивих волосин – домовики не сивіють, та й жовті очі Комсомола все ще виблискували тьмяним золотом, але хвіст видавав його вік. Колись пухнастий та міцний, цей хвіст зараз нагадував брудну патлату ганчірку, що ясно вказувало на те, що кращі роки старого хатника давно минули.

  Колись його будинок був однією з чотирьох цегляних новобудов, об’єднаних дурною назвою «імені 30річчя Комсомолу».  Віддалений від центру міста та оточений з усіх боків лісопарком, квартал був чарівним місцем. Його мешканці були молоді та енергійні, а новонароджені (бо домовик народжується разом з будинком) хатники тішилися з дітлахів, що гасали між маленьких тільки висаджених дерев.  

  То було дуже давно. Зараз Комсомол залишився майже сам.

  Останній з первинних мешканців його будинку, старий, якого він знав ще дитиною, сконав років п’ять назад. Нащадки, що давно переїхали кудись за кордон, навіть не стали продавати квартиру старого – в такому жалюгідному вона була стані. Так в будинку з’явилась ще одна порожнеча – одна із багатьох, і кожну з них хатник відчував наче незагоєну рану у роті на місці згнилого зуба.

 Та й сам будинок Комсомолу – останній ще не знесений із старого кварталу з червоної цегли – хоч і не був ще помічений як аварійний та призначений на злам, а в деяких його квартирах все ще хтось мешкав, доживав останні роки. Разом з ним доживав своє і Комсомол. Домовик не тішив себе ілюзіями і не вірив у порятунок в останній момент. Він знав. Залишилось недовго.

  Єдиним, що все ще не давало Комсомолу остаточно впасти в депресію, загорнутися  в смердючу ганчірку, яка колись була прапором СРСР та тихенько сконати, не чекаючи, поки його будинок знесуть, були його сусіди.

  Він не знав, що саме Мандаринка та Ахіллес знайшли в його товаристві, але був їм щиро вдячним за те, що вони запрошували його в гості пограти в карти та чудернацькі сучасні настільні ігри. Можливо, їм просто було його шкода. А можливо, їм теж було самотньо – адже крім сучасного жилого комплексу, скляної скелі бізнес-центру та жалюгідних залишків «комсомольського» кварталу, в цьому районі було мало будинків. Звичайно поруч ще були цілі гектари старих гаражів, але гаражників, вічно п’яних та брудних грубіянів, справжні домовики традиційно зневажали.

   Тож кожного четверга – традиційного вихідного для домовиків – компанія збиралася близько опівночі та проводила час разом. Щоб не набридло, вони весь час міняли місце – іноді ходили в гості до пафосного Ахілеса і пригощалися поцупленими із корзин для сміття ІТшних контор смузі, а іноді ласували залишками домашніх страв, які готували мешканці нових будинків Мандаринки. До Комсомола вони не ходили – ласощів в нього не бувало, а на скатному шиферному даху з дірками нормально в настільну гру не пограєш.

  Сьогодні вони планували грати в класичне «очко», тож зібралися на пласкому та зручному даху нової 24-поверхової свічки, що височіла над чотирьома нижчими сусідками. Всі ці будинки разом називалися «ЖК Мандарин» і хазяйнувала тут юна домовиця – вся вкрита гладкою рожевою шерстю та з кокетливим бантом на хвості. В своє гніздечко вона, щоправда, на відміну від Комсомола, нікого не запрошувала, бо мовляв, там «все ще йде ремонт».  Комсомол думав, що так ніхто її житла і не побачить, бо Мандаринка скоріш за все хотіла, щоб її гніздечко стало ідеальним, перед тим, як комусь його показувати. А ідеал, як він добре знав, це щось, до чого можна йти все життя, і ніколи не досягнути.

  Хоча скоріш за все він помилявся. Що він міг знати про хатниць? В минулому хатників жіночого роду майже не існувало і він їх до знайомства з Мандаринкою жодної не бачив. Адже зовнішність, характер (та й стать) домовик, зароджуючись в новій оселі, набував у хазяїв свого будинку. І те, що сьогодні він прийшов в гості до миловидної юної Мандаринки, а не до поважного Мандарина, означало перш за все, що більшість нових квартир в «свічках» нового «жк» належали не дуже старим і не дуже страшним жінкам. Комсомола це трохи вражало, але й тішило. Не те щоб для хатників стать або зовнішність щось означала – домашні духи сексом  не займаються – але якоїсь різноманітності та шарму в їх компанію Мандаринка додавала.

  Дивне видовище відкрилося б людському оку, якби хтось опинився того четверга на даху. Колода старих замусолених карт, що сама собою розкладалася на картонній коробці з під плитки, бозна коли забутої тут будівельниками. Тихі шиплячі голоси. Та купка свіжих недоїдків, що потроху щезала сама собою, розчиняючись в повітрі. Люди зазвичай не бачать домовиків, ну а якщо, добряче прийнявши вина або ж ще якось розхитавши свідомість, таки помітять щось, то напевне приймуть домовика за бродячого кота. Бо ті справді схожі на велетенських котів. Трохи. Якщо дивитися здалеку.