12. Егіль

Альва йшла попереду, я намагався не зводити з неї очей, хоча інколи доводилося поглядати навколо. Болота змінилися. І не в кращий бік. Всього лише в Академії з’явилися люди, які виконували наказ: не щадили ані тварин, ані рослинності. Тому раз за разом ми натрапляли на чорні плями випаленої землі. Вони до болю нагадували мені поля навколо Фрелсі, але я опанував себе швидко, змусив заспокоїтися. Бо зараз не було ані місця, ані часу для спогадів.

Крім спини альви, що маячила попереду, розслабитися не давав запах глаймери. Астер якраз відкрила фляжку, щоб зробити кілька ковтків настою. Перед виходом із Академії ми підготувалися до зустрічі з роєм. Нехай мисливці й гвардійці ретельно оглянули місця навколо Академії, але ми йшли далі, в ліс, а в тому напрямку, де він переходив у болото, я заборонив полювати.

Я змочив у настої довгий відріз тканини й обмотав ним голову та шию. Від концентрованого запаху трохи нудило, але лише перші хвилини. До всього можна звикнути. Астер обіцяла спробувати додати в настій ароматизатор, щоб він став терпимішим, але коли це буде…

На своєму шляху ми нікого не зустріли. Далеко позаду залишився гран Дарі: він випустив нас з Академії без зайвих слів, але дивився вслід із підозрою. Найменше він вірив у те, що разом із нами приїхала племінниця пані Ельси, якій ми з Астер пообіцяли показати місце смерті старенької. Якщо знайдемо, звісно. Ризик був невиправданий, та й наміри дивні. Але гран Дарі промовчав, визнаючи за мною і Астер право робити розпоряджатися своїми життями і часом так, як ми того хочемо.

— Тільки поверніться, інакше доведеться відправляти за вами всіх гвардійців, які є в окрузі. Ще одного зникнення принца їм не пробачать, — хмикнув він на прощання.

Я ввічливо кивнув, беручи його слова до відома, і поспішив уперед. Треба було відсунути Астер від альви, остання йшла надто близько.

У альви не було зброї, вона виглядала наче людина і розмовляла вічливо, не підвищуючи голосу. Але я не вірив цій потворі. Під створеним магією обличчям ховалася та сама істота — чудовисько, яке не знає жалю і людських сумнівів. Так, не всі люди були приємними і добропорядними, але все ж відрізнялися від альвів, які палили міста й вбивали людей наче звірів.

А ще руки з мого сну, з того самого кошмару, який переслідував мене місяцями, — це були руки альвів. Нехай у мене тепер був вогонь, вірний мені, нехай він значно посилював мою магію, це все не варте було моїх страждань, втраченої пам’яті та десяти років життя.

Болотом ми йшли майже навмання. Деякі позначки, які колись зробив Фаннар Бетларі, вже зникли. Але альва вказувала шлях без сумнівів. І коли я запитав, звідки це знання, мені відповіли невиразно:

— Як звір відчуває запах води, так і мене тягне до найтоншого місця в аваарані. Моє тіло прагне відновитися, повернутися…

— Значить, все-таки ти хочеш повернутися! — підвищив я голос, вказуючи на обман. Коли Ельса хотіла повернутися, вона ледь не вбила Астер.

— Моє тіло хоче, але не я, — з поблажливою посмішкою відповіла альва. — Заспокойся, ло-бартане, мені потрібно залишитися на цій землі, і я залишуся.

— Не сперечаюся. Тільки не вірю в те, що нам це нічим не загрожує.

— Не вір, — погодилася вона. — Я не з твого Дому, ми не ділили з тобою добровільно санс, тож вірити мені ти не повинен. Якщо треба, то чужинець і кассам… клятву на полум’ї обійде.

— З власного досвіду знаєш? — я відчував легкий страх, а ще нетерпіння — я чекав, коли ж альва покаже своє справжнє обличчя, і тому провокував її.

— Так, мені довелося порушувати кассам, — спокійно зізналася альва. — І тому ти досі живий.

Вона сказала це так легко, ніби це й не новина взагалі, що я остовпів і не знайшов, що відповісти. Альва натякала, що ми пов’язані? Якась нісенітниця!

Астер поглянула в наш бік, але промовчала. Я помітив, що весь цей час вона тримала руку в одній із кишень, найімовірніше, в тій, де лежали амулети. Вона була готова напасти, якщо раптом альва щось утне підозріле. Або ж якщо ми не помітимо іншої небезпеки, сперечаючись між собою. Я вдячно кивнув і зосередився на дорозі.

Йти було насправді нескладно. Все-таки коли ти сповнений сил і невиснажений, не тягнеш на собі ще двох людей, точніше, людину й альву, то шлях стає значно коротшим. Місця, звісно, залишалися нехоженими, але всі проблеми вирішила щитова магія та кілька довгих гілок. З настанням осені вологи тут стало більше, і на болотах уже було складно зрозуміти, яка з калюж набагато глибша, ніж здавалося на перший погляд.

Я більше нічого не запитував, відчував, що інакше не втримаюся. А приводу почати розмову сама альва не шукала. Для цього потрібні були сили. Яким би неймовірно витривалим не було це чудовисько, у нього була межа. Поступово ми все частіше зупинялися, а навколо ставало темніше. Я спробував пригадати, скільки ми з Астер йшли минулого разу. Навіть не йшли, а блукали навколо. Але в мене не вийшло.

Невже доведеться залишатися на болотах на ніч? Не найкращий варіант. Тоді ми тим більше будемо беззахисними перед альвою. Я планував зупинитися в руїнах: там і дах був над головою, і територія захищена глаймерою від рою. Принаймні, я щиро сподівався, що квіти все ще оточували руїни і не були знищені ніким.

У сутінках я ледь міг розгледіти Астер, мої очі ще не звикли до тіней. А оn альва, судячи з її рухів, орієнтувалася в цей час краще. Напевно, через переваги тваринної форми. Як би не маскувалась вона під людину, але правду не сховаєш: альви — небезпечні магічні істоти.