7. Астер

Лабораторія зустріла мене тишею і неприємним запахом занедбаності. Минув неповний місяць, як мене тут не було, але цього часу вистачило. Певно, у всьому винні вологість і близькість болота, запах останнього перебивав всі інші запахи — зілля, глаймери, димлячого пальника і, звичайно ж, крові. Ніхто не мив підлогу з того моменту, як я покинула Академію, мабуть, ніхто сюди навіть не заглядав, тому лабораторний стіл досі стояв у кривавих плямах.

Але навіщо щось чистити? Уже тоді було зрозуміло, що занять не буде. Не до алхімії було, коли життя під загрозою. Щоправда, ніхто не очікував, що Академія припинить свою діяльність. 

Тепер коли рішення про закриття вже офіційно затверджено, Академія єгерів зникала на моїх очах. Без гучних курсантів, заклопотаних викладачів та працівників стіни фортеці були просто стінами, кімнати — лише кімнатами, а не лекційними, і корпуси слід було мені перестати розділяти на викладацький та курсантський.

Скальпелі все так само лежали у кюветах, тільки очищуючий розчин давно висохнув, щось з інструментів валялося на підлозі. Я навіть згадала, як випустила той скальпель з пальців. Лоір не підняв одразу, а потім стало не до того. Але тепер я не була певна, чи інструменти і досі придатні для роботи. Щоб перевірити, треба спочатку залити все знову очищувачем і зняти засохлу кірку, роздивитися тонкий метал. Чи зможу я сама скористуватися точильним каменем і виправити леза, чи варто одразу звернутися до професіонала? Все ж таки інструменти в мене були не з дешевих! 

Але, щоб там не було, варто почати з прибирання. Я планувала забрати з собою лабораторію, але везти до маєтку Егіля сміття, зіпсовані зілля та інгредієнти було ідіотизмом.

Я почала возитися з пляшечками і склянками, переставляла їх на протерту засобом поверхню столу, відсіювала все, що мені не до вподоби — і поступово лабораторія ожила. На скляних і металевих поверхнях мерехтіли відблиски. Вогник пальника звивався від випадкового протягу: я так і не зачинила повністю двері лабораторії. Але краще холод і протяг, ніж сморід. У холодильній шафі не можна було вічно зберігати туші без поновлення магії. Амулет холоду давно розрядився, і тепер соватися всередину без маски та рукавичок було навіть небезпечно. І відчистити, швидше за все, буде неможливо, простіше спалити разом з вмістом.

Двері ледь чутно скрипнули, і я одразу підняла голову, але це все ще був протяг. Я ніяково закашлялась, повернулася до прибирання, але тепер почала мугикати просту мелодію. Це наче заспокоювало…

Раніше тиша і самотність мене не хвилювали. Я спокійненько жила в найвіддаленішій вежі княжого замку, прийоми не відвідувала, у їдальні з усіма не їла, гостей не запрошувала. І навіть в Академії намагалася виділити собі кожного дня хоча б годину часу на мовчання і ту саму тишу. А от зараз я занадто чітко відчувала порожнечу навколо, відчувала те, що залишилася на самоті, і від того неприємно здригнулася. Раптом дуже захотілося, щоб поруч або хоча б у сусідній кімнаті хтось був — ходив, щось казав чи щось робив.

Чого це я?!

Дивне відчуття неповноцінності, ніби я самотня й покинута, мене налякало. Бо подібні відчуття мені не властиві. І цей неприємний страх... Чи події останніх місяців вплинули на мене сильніше, ніж я очікувала? Чи мої нові вподобання з'явилися на фоні чогось іншого? Подій було немало. Я з альвом билася, була врятована Егілем, багато крові втратила і багато її пролила, і взагалі пережила те, що здатен пережити. Чи могло так статися, що тепер я асоціювала самотність із проблемами, небезпекою чи неможливістю захистити своє життя?

Питання без відповідей…

Але зараз хвилювання було недоречним. Я швидко опанувала себе і вийшла з лабораторії. Десь поруч мав бути хоча б Егіль, поряд з ним я заспокоюся... Але ноги самі привели мене до кабінету лікаря.

Я не очікувала, що двері будуть відчинені. І тим більше мене здивувало освітлення, яке я в цьому приміщенні досі не бачила. Свічки не диміли, їх було багато, вони створювали рівне коло світла — і показали мені розгубленого, ніби постарілого на вигляд Лоіра. Він сидів на стільці поруч зі своїм лабораторним столом, вчепившись собі в волосся, а поруч — на ліжку — гралася з ляльками Агда. 

Дівчинка змінилася, і неабияк! Сіра підозріла кірка і виразки на шкірі майже зникли, колір обличчя став живішим, і вона вже не була худенькою до прозорості — плечі трохи округлилися, одяг перестав висіти. Тобто токсини все же таки успішно виводилися або нейтралізувалися глаймерою.

Я сумно посміхнулася. Агда була дуже схожа на свого батька — темні очі, неслухняне, жорстке волосся, що злегка закручувалося великими кільцями, і переляканий вираз очей, такий самий був у Фаннара перед смертю. І що тепер буде з дитиною? Нікому до неї не було діла. Вона не може залишатися в Академії, інших родичів, крім померлого батька, в неї начебто не було. 

Я не знала, як поводилися в поселеннях Рікі Віданна з такими дітьми. У князівстві їх збирали в притулках, а потім віддавали до ремісних шкіл — щоб швидше якось навчити працювати їх руками, відправити у доросле життя. Протягом наступних років сироти виплачували князівству гроші, що були витрачені під час їхнього проживання в притулку. Суми були підйомними, але все одно великими. Декому доводилося відпрацьовувати не два і не п’ять років, а десятиліттями.

— Привіт, — махнула я рукою.

Агда з посмішкою повернулася в мій бік, одразу заметушилася, показуючи мені якісь книжки та малюнки. Були видно, що вона сумувала за компанією, адже раніше поруч завжди був батько і курсанти. Її розважали історіями, їй приносили щось смачненьке. Я сама бачила, як раз у раз до неї бігали. Навіть ті, кому вона не подобалася, її старалися не чіпати, бо Агда як-не-як була мала і хвора.