6. Егіль

Академія зустріла нас незвичною тишею. Класи спорожніли, працівники і курсанти поїхали звідси, у численних невеликих вікнах не горіло світло. Не було видно димків самокруток за рогом внутрішнього двору, не було чутно іржання коней і реготу підлітків. Я знав, що всередині фортеці ще якийсь час базуватиметься загін мисливців за підтримки гвардійців: вони чистили навколишні ліси від комах і фроскурів. Але всім, хто працював або вчився в Академії єгерів, попросили покинути ці стародавні стіни.

Тільки-но ми в’їхали у двір та злізли з коней, як молодий гвардієць одразу ж подав флягу з зіллям із глаймери. Зараз воно було всюди, настій пили багато й часто. Навіть ті, кому він був не потрібен. Краще випити цю гидоту, ніж потім страждати. Невідомість лякала, адже ті, хто був заражений, нічого підозрілого не відчували, доки рій не збирався покинути тіло. Тому цей настій навіть я пив кілька разів щодня.

Була ще одна вигода від розкриття мого імені. Варто було мені лише натякнути, що потрібна глаймера, як буквально за лічені дні до Слойга, а потім і до Мірійки привезли величезні тюки з цією травою. Принц сказав «мені потрібно зараз», виконавці одразу погодилися і відповіли «вже несемо». Інакше в Академії все закінчилося би не так швидко і спокійно. Поки гран Дарі доповів би, поки довів, що саме відбувається, поки рецепт зілля Астер перевірили б інші алхіміки… За наказом принца все відбувалося швидко й одночасно.

— Я до лабораторії, — повідомила мені Астер. Вона, не дивлячись, кинула поводи найближчому гвардійцю і попрямувала до лівого корпусу.

Я не став її зупиняти, просто кивнув, що почув її слова. Ми тут пробудемо день-два, тож треба всі питання і проблеми завершувати швидко. А я у свою чергу збирався до кабінету директора, щоб дізнатися останні новини. А ще потрібно було забрати договори щодо моєї навчання та праці в Академії. Бо ці папери не мають потрапити до чужих рук… Не потрібно нікому знати, яким ім’ям я тоді хотів називатися. Не те, щоб це мені чимось загрожувало, просто було неприємно, що, наприклад, мій «правильний» старший брат буде копирсатися в цьому періоді мого життя.

Біля хвіртки, де домовився зустрітися з альвом, я затримався на якусь хвилинку, перевіряючи, чи все з нею гаразд. Час зустрічі ще не настав, залишалася майже половина світлового дня. Я не уявляв, як альв дістанеться до Академії, точніше зробить це вчасно і пішки. Мені було байдуже. Мені не подобалося, що Астер так легко погодилася на пропозицію цього альва. Це точно якась пастка! Навіть якщо спочатку той розповість про мене — не факт, що правду, то потім все одно десь бреше.

Я відчував, що альв не просто так все це затіяв. Можливо, випивши крові, він стане небезпечнішим і сильнішим. Чи не краще знищити його зараз, поки він не відновив свої сили? Альви небезпечні, пані Ельса тому доказ. Тож хотілося мені за будь-який натяк на зраду проткнути його мечем, бажано декілька разів. 

Так, найімовірніше, саме цей альв допоміг мені знайти Астер в болотах, саме його ми подобрали біля тіла Фаннара Бетларі, і він же знав смак крові Астер. Тож чи варто ризикувати її життям заради цього хитрого створіння, чиї одноплемінники спалювали Фрелсі та інші міста? То треба вкрай збожеволіти, щоб погодитися.

Але я дотримувався домовленостей і знав, що чекатиму біля хвіртки, коли настане час. Якщо альв запізниться — хай би він запізнився, я спокійно відмовлюся від співпраці, повернуся спиною й не поворухну навіть пальцем, поки він буде шкребти у двері. Так воно і буде.

У кабінеті директора стояв запах алкоголю. Тут протирали не тільки тілесні рани, а й внутрішні — серцеві. Я повільно озирнувся: колись охайний кабінет зараз не виглядав таким. Після смерті Фаннара тут не було кому прибирати? Але чи був в прибиранні сенс, коли оточуючі люди і ти сам перебували на межі смерті?

— А, вітаю, принце, — гран Дарі з’явився з сусіднього приміщення, здається, там раніше була секретарська. Він виглядав жахливо, не так, як тоді, коли ми виявили зараження комахами. Це жахливий вигляд був іншого роду. Неможливо залишатися незворушним, коли все твоє життя розсипалося в одну мить. Я його розумів.

— Куди тепер? — запитав я, кивком вказуючи на сувої в руках директора… точніше, колишнього директора Академії єгерів.

— А хто ж його знає?! — із сумною усмішкою сказав він. — Стільки років на ці руїни витратив. Мені ж Академія дісталася, коли її минулого разу хотіли закрити. Після набігу альвів тут хіба що стіни залишилися, ні персоналу тверезомислячого, ні курсантів… Минулий директор усіх повів у бій. Тих, хто хотів, хоч це його виправдовує!

— Гадаєте, не варто було? Адже вони захищали свої землі.

— Принце, ви ж бачили наш рівень освіти, тоді він не був кращим. Що могли зробити єгері, чим допомогти, якщо проти альвів вийшли навчені гвардійці-маги, чекали до того ж допомогу алскерців. Йому треба було зупинитися в цих лісах. Захищати біженців від ульфурів і магічних істот, — скривився гран Дарі. — Не рватися в бій, щоб загинути від першого ж удару. Вони дійсно загинули дуже швидко. Вам відомо, що багато мирних жителів просто не дочекалися допомоги? Вони загинули не від рук альвів, а тому, що не змогли захиститися від небезпеки в Мірійських лісах…

— Не знав, — здивовано відповів я гран Дарі.

— Тому я тоді наважився відновити Академію. Для цих країв вона необхідна.

— У вас хтось…

— Ні, мою родину смерть обійшла стороною. Сам я не одружений, але молодша сестра з чоловіком і дітьми… Так, усі живі й здорові, народилася перша онучка, — з лагідною посмішкою відповів він, а потім зітхнув: — Тепер уже можна у гості з’їздити. Стільки вільного часу, що нікуди його діти…