4. Егіль

Я намагався стежити за дорогою, але мірний хід коня мене заколисував. Гнати коней не було сенсу. Шлях був неблизький, тож до заходу сонця опинитися в Академії нам не вдалося б. Виїхали ми наступного дня після отримання листа. Я подумки похвалив себе за те, що залишив вказівки попередити мене, щойно рішення щодо Академії єгерів буде готове. Кур’єр звісно трохи заблукав стежками Мірійського лісу, але мисливці позначали свій шлях і не заглиблювалися в глушину, а радше намагалися вивести здобич ближче до розвіданих місць.

Виїхати одразу було неможливо: Астер мала виконати свою роботу — розібрати тіло вбитої поркурини. Потім частина мисливців залишиться в таборі, а частина вирушить до Слойга чи Рідне продавати здобич. До того часу, як продавці повернуться, розвідники вже знайдуть наступну здобич або Ніельс підпише договір на вилов чи знищення магічних істот. Мисливці ніколи не працювали безкоштовно: або брали замовлення, або полювали на те, що однозначно принесе гроші.

Звісно я більш-менш розумів такий підхід до справи. Усім у загоні так чи інакше потрібні були кошти — комусь для родини, комусь для себе. Але водночас від Бальдра я чув, що багато селян не могли найняти мисливців, у підсумку гинули посіви та худоба, іноді небезпека була і для людей. Цьому краю потрібні були єгері, послуги яких частково покривалися б короною. Але тепер Академію закривали…

Неправильне рішення, ал зараз я не міг нічого протиставити йому.

Якби моє становище як принца було зрозумілішим, якби я міг обирати сферу своєї відповідальності, я б вивів Академію з-поміж дотаційних закладів і сам зайнявся б нею. Однак поки що в мене не було достатньо коштів, якими я міг зараз розпоряджатися, щоб відродити це місце.

Астер їхала з заплющеними очима, повністю розслаблена й сонна. В принципі, напружуватися їй не було чого, я сам запропонував вести її коня, щоб синьоока трохи відпочила. Усю ніч горіло світло в розкладеному по сусідству наметі-лабораторії. Коли ж над лісом з’явилися перші промені сонця, Астер вийшла назовні, знімаючи закривавлені рукавички й розминаючи спину.

Пара мисливців, що стояли на варті, несхвально скривилися — все-таки серед людей панувала думка, що така брудна алхімічна робота не для жінок. А я спіймав себе на думці, що я, навпаки, схвалюю це. Напевно, тому що ці руки рятували життя, а може, через захоплену зосередженість, яка з’являлася на обличчі Астер, коли вона ставала до лабораторного столу.

І це моя дружина.

Я подумки вилаявся, але не через те, що мене щось не влаштовувало. Після нашої з Астер розмови мене навіть занадто все влаштовувало. Її губи… Дис милосердна, я вже й забув, якими привабливими можуть бути жіночі губи. Сміливі, розкуті й дуже вправні.

«Занадто вправні», — на мить мене охопили ревнощі. Але я постарався одразу придушити ці думки. Інакше виглядатиму як дурень. Адже Астер уже давно переступила поріг повноліття. Дивно вимагати від неї наївності чи того, щоб вона чекала на померлого нареченого все життя. Особливо коли я сам ще недавно цілком спокійно думав про те, що у призначеної мені нареченої вже й діти могли бути. Десять років — то немалий строк.

До того ж псувати спогади про поцілунок не хотілося. Нехай у ньому не було пристрасті, але я не був готовий позбутися тепла її губ, тонкої струни довіри й симпатії, яка зростала між нами. Вона — моя дружина, і до цього неймовірного факту варто було звикнути якомога швидше. Бо поцілунок мені сподобався.

Мої руки тягнулися, щоб міцніше обійняти Астер, притиснути до себе, але я стримався. Не хотілося виглядати нестриманим юнаком, якому посміхнулася симпатична дівчина. До дружини слід було ставитися з повагою і турботою.

— Зупинимося в маєтку? Чи доїдемо до Мірійки й залишимося на ніч там? — я притримав коня й зрівнявся з Астер. Та здригнулася, позіхнула і хвилину-дві приходила до тями. Я уявив, що так само, можливо, колись вона прокидатиметься в нашому спільному ліжку — і полум’я вперше за довгий час затремтіло всередині мене. Занадто привабливою була картинка в моїй уяві. Навіть вогонь, який затих всередині мене і ніяк не давав про себе знати, не втримався!

— Так, я не проти, — кивнула Астер. — Трохи переоцінила свої сили. Або прив’яжи мене до коня, тоді я дотягну до Мірійки.

— Значить, повертаємо в бік маєтку, — вирішив я. Запас часу в нас був. Закриття навчального закладу — не така швидка справа: зараз там мали розбирати бібліотеку й класи. Меблі, звісно, залишать у кімнатах, але навчальні посібники, інструменти, лабораторії та всі дрібниці, які могли винести, винесуть.

Астер знову задрімала, а я розглядав дорогу. Начебто не так уже і часто я їздив цим краєм, але раптом навіть запах болота став здаватися рідним і близьким. Невже мені настільки не хотілося повертатися до Гнізда, що я готовий вважати рідними і близькими Мірійські болота? Смішно ж!

За кіньми залишався чіткий слід копит у багнюці, жовтіли і зеленіли густі трави, дзижчали комахи — цей звук викликав у пам’яті не надто приємні асоціації. Але з роєм майже покінчено. У Слойг днями прибуло кілька возів із глаймерою, і де тільки її в такій кількості зібрали?! Тепер у околицях, як мені розповіли в міській адміністрації, кожен мешканець отримав зілля, яке створили Астер і Лоір. Його трохи доробили, але рецепт залишився тим же, тому головні почесті дісталися цим двом. З цього приводу Астер отримала навіть якусь грамоту, напевно, патент, і гроші.

— Майже приїхали, — попередив я Астер ще через годину чи навіть більше. Дорога лягала під копита коней так гладко, що я й сам не помітив, як минув час. Чим ближче ми наближалися до боліт, тим сильніше мене тривожило те, що я нікому не сказав про руїни галдрамарів. Так само я промовчав щодо пані Ельси та іншого альва. Не повідомив про існуючу небезпеку. Бо альви  — це загроза для всіх.