2. Егіль

Іноді ціна за ковток свободи занадто висока. 

Я стискав пальцями важкий браслет — майже як кайданки — і не міг позбутися бажання кинути його вбік, наче отруйну змію.

«Ні, не хочу!» — всередині мене зріла суперечність. Я сам з власної волі дійшов до того, що зараз тримав у руках цей браслет. Я розумів, чому так сталося, і не мав ніяких заперечень, і в той самий час подумки кричав від небажання втрачати життя, до якого звик за лічені тижні. Однак шрами на моєму тілі майже зникли, простирадла вночі більше не горіли, і я навіть подумки не уявляв, що залишу Астер одну. Особливо коли її брат досі в Слойзі. Він був надто небезпечний, владний і непередбачуваний.

«Це правильний крок», — вкотре подумав я й стиснув браслет сильніше. Посвідчення моєї особи. Насправді втрачати його мені доводилося не раз. І після кожного такого випадку його відновлювали, щоб ніхто не сумнівався в тому, що я — Егіль Хакон, другий принц Рікі Вінданна.

Браслет був важким: металеві гладкі накладки, щільна шкіра, м’яка внутрішня сторона, яскраві вставки з непрозорого каменю та чіткий знак по центру на золотій пластині — символ королівської родини Рікі Вінданна. Пора було надіти його і простягнути руку магу, щоб той запечатав замки.

Від власної долі мені все-таки не вдалося втекти. Усе знову зводилося до одного й того самого — я повертався з мертвих до своєї сім'ї. Тільки минулого разу я прагнув довести, що не змінився, що залишився тим самим Егілем. А цього разу… Так, подібні дурниці мене більше не хвилювали, тепер все це здавалося мені безглуздим.. Звісно, я змінився, будь-які події змінювали людину! Але, навіть змінившись, я залишався собою — міг заслужити і ненависть, і довіру, міг врятувати життя і, навпаки, обірвати їх.

Минулого разу я чекав на цей браслет як на диво, а батько все зволікав. Це був час, коли я вважав його найціннішим, що у мене було. Адже він — підтвердження того, що я частина королівської сім'ї, що я на своєму місці. Страх мучив мене безперервно: ким я стану, якщо перестану бути Егілем Хаконом.

Цей страх зник давно: стерся у буденності, загубився між заняттями в Академії та вечорами в бібліотеці, був перемелений суперечками з курсантами, проблемами в маєтку та їхнім вирішенням, а остаточно розтанув під час якійсь із моїх розмов з Астер.

Я більше не Захисник трону? І що з того? Це не означало, що я не мав права захищати свої землі.

Більше не стою поруч із батьком пліч-о-пліч? Що ж, це не такий уже й рідкісний це випадок, коли батьки і діти не ладнали, коли вони йшли різними дорогами.

Так, можливо, тепер мене не пускатимуть на наради. Але тепер я точно знав, що значимість і сила людини не вимірювалася тим, як близько вона стояла до трону. І навіть перший найшляхетніший принц міг виявитися мерзенним чоловіком, а останній бродяга — чиїмось порятунком.

Поки браслет не був на мені, я міг сховатися ще раз. Навіть попри те, що вже пройшов процедуру підтвердження імені.

Але перед очима стояло обличчя Астер — байдуже, неживе, з відбитком відчаю. Бачити її такою я більше не хотів, і, судячи з її реакції, вона і сама не поспішала повертатися до князівства. Мене турбувало лише те, що, можливо, своїми діями я лише погіршую ситуацію. Що втягую нас у вир подій набагато глибший і небезпечніший, ніж міг би бути…

Втім, хоч би яке напруження не вирувало навколо, я не відчував відчаю. Я був упевнений, що впораюся з усім. Мабуть, тому що бачив деякі дива: як я сам повернувся живим через десять років, або як одна магістр-алхімік пообіцяла розібратися з моїми проблемами і справді розібралася, успішно розібралася.

Це моя удача? Або, може, навпаки, така моя лиха доля, що в кінці, після всіх випробувань, на мене чекало щось дійсно жахливе?

— Мій принце? — досяг мене хрипкий голос. Міський маг дивився на мене запитливо, але мовчав, не квапив, слухняно чекав, коли я подам знак або сам простягну до нього руку з браслетом.

— Так, закріпи, — відповів я. Обдумувати більше не було чого. Я все вирішив ще тоді — у внутрішньому дворі Академії, коли піднімав Астер на плече.

Втім, моїх уявних сумнівів ніхто і не бачив. Нас у кабінеті мага зараз було двоє, не те що минулого разу, як я був у ратуші. Бо саме визнання, тобто підтвердження мого імені, завжди відбувалося у присутності свідків, це обов’язкова умова, яка мені не подобалась, але що ж тут вдієш?

Сама процедура була простою, непривабливою. Фактично я лише торкнувся артефакту пам’яті. Цу був великий темний камінь із золотистими прожилками, такі мінерали знаходили дуже рідко в горах біля Штормового перевалу, ще рідше з нього вдавалося зробити артефакт. Але якщо вдавалося, то камінь служив дуже довго. Найголовніший артефакт — той, який я бачив раніше в Гнізді, — пам’ятав покоління мого прадіда. Камінь у Слойзі був набагато меншим і вже мав тріщини, отже, термін життя артефакту добігав кінця.

Присутні свідки здивовано перешіптувалися, княжич пронизував мене поглядом, йому дуже хотілося, щоб я був ким завгодно, але не Егілем Хаконом. На мить я сам засумнівався, адже я змінився через вогонь усередині. Але камінь засвітився, згадав мене. Королівська родина була представлена найголовнішому артефакту пам’яті, який залишався в Гнізді. Тому кожен із нас міг активувати менші камені в містах королівства — з метою довести право розпоряджатися містом та його ресурсами, віддати будь-який наказ або, як це було цього разу, підтвердити свою особу.